Чорний шовк нічного неба огортав коштовним плащем, королівською мантією і Дракон сотворився богом, всевладним велителем, небезпечним і справедливим у бажанні помсти, бо врешті настав день сповнення, отой, що раз на триста літ… Веснянки зірок були єдиним ледь стримуючим фактором, але таким павутинно-тонким, що, ніби розуміючи власну неспроможність і недоречність нагадування, тихо гасли, ховаючись в небесних складках.
Два граційних круги територією замку, і вже стрімке піке до обраної цілі. Прекрасна химера. Нікчемні людці. Вища справедливість в дії.
Сторожа далеко не втекла, хоч моментно протверезіли всі вої, ніби й за всеньке життя жодної гальби не те що міцного трунку, а й легкого пива не бачили; їх верески були тонкими і смішили новоявленого бога, а чорний гарячий попіл з характерним запахом спаленої плоті вітер пригорщами сіяв нічними травами, хай ростуть ромашки, ромашки врятують світ, чи хоч це королівство. Колись. Хай означиться ромашкове поле, сніжаним крижмом кутаючи долину смутку, золотими цяпками сонячних серединок освітлюючи дорогу заблуканим подорожнім, отим, котрі здалеку, отим, що непричетні.
Ейфорія льоту і вистражданої свободи так захопила, аж тонкий свист пущеної стріли унісонно злився зі співом молодої крові щойно народженої химери, навіть легкий укол в лівогруддя не насторожив, тільки змусив додати швидкості. І лишень втрачаючи висоту, ламаючи парчеву красу крил, Дракон відчув тривогу, що розповзалась лівою стороною, заливаючи червоною плямою болю ідеальну золотаву луску, яка так нагадувала викличну барву розтріпаного волосся нещасної принцеси… Геральдичний знак древнього роду. Причетність рокованості. Офіра за все.
Дракон лежав на спині, знову сповненій нестерпним болем, важко дихаючи прохромленими грудьми. Крізь багряну пелену, що застилала очі, виокремилось молоде обличчя, густо вкрите золотавими веснянками, таке юне і красиве у юнацькому запалі, аж прокинулись сонні зірки. Аж стислось серце, випускаючи з найпотаємнішого сховку чистий дитячий спогад і надію, що не судилась здійснитись.
– Я врятую принцесу! Я її кохаю! Здохни, потворо! – лезо довгого меча ясно зблисло під кривавим місяцем за мить до того, як по різьблене руків’я ввігнатись в лускату плоть. Для надійності. Щоб уже точно.
З ока вмираючого Дракона потекла сльоза.
Відьма
Вони сиділи в тихій вишуканій кав’ярні, яких багато в цьому бароковому, трішки пихатому, трішки провінційному у своїй застиглій камерності місті, – молодий красивий мужчина, значно молодший, аніж пасувало, зважаючи на паспортний вік його супутниці, і вона – елегантна жінка, яскрава, певна себе, делікатна силуетом і думками. Мужчина просто пожирав закоханим поглядом точені риси обличчя, чарівні легкою неправильністю, щось іспанське проглядалось в широких чорних бровах, глибокій посадці голубих з зеленинкою очей, у повних губах, підведених насиченим бордо. Довге волосся, вигадливо складене в імітацію середньовічної