та повсякчас на старших братів покладатися.
Відразу заперечити важко. Українців і росіян поєднують триста п’ятдесят років спільної історії, протягом яких Україна або перебувала під протекторатом Росії, або входила до складу Російської імперії, або підлягала абсолютному розчиненню у штучно сформованих російських губерніях. Триста з лишком років, упродовж яких українці гинули в розпочатих Росією війнах. Триста років, протягом яких спроектовані українськими інженерами апарати, машини та механізми, написані українськими письменниками книги, зроблені українськими вченими відкриття видавали за досягнення великої та неподільної російської нації. Достатньо згадати хоча б Корольова.[1] Навіть зараз, у другій декаді ХХІ століття, коли Росія пішла на Україну війною – спочатку гібридною, озброївши малоосвічений, але старанно прозомбований набрід на сході країни новітньою зброєю, а згодом, коли цей набрід і кинуті йому на поміч кавказці почали програвати, втрачати місто за містом, пославши до України регулярні війська, – російська пропаганда всіляко намагається міф про дружбу підтримувати. Мовляв, то погані українці – фашисти, бандерівці та русофоби – розпочали громадянську війну проти хороших українців, а хороші українці завжди були за Росію. Хороші українці – братній нам народ, і цих хороших українців треба рятувати.
Пригадую, як під час попереднього візиту до Польщі у вересні 2014-го із презентацією польського перекладу технотрилера «Бот» я давав інтерв’ю Томашу Кваснєвському з радіостанції RDC, Polskie Radio. Ми сиділи в сучасній просторій студії RDC на одному з нижніх поверхів будівлі Польського радіо, а розмова не клеїлась. Томаш Кваснєвський – високий, через що злегка незграбний, пристаркуватий ведучий із підпухлим обличчям і густою, із просивинами бородою – засипав мене незрозумілими абстрактно-філософськими запитаннями. Точніше – запитання були зрозумілими; у студії ліворуч від мене сиділа Юлія Целер, перекладачка, та сумлінно переповідала українською все, що казав пан Кваснєвський, але відповісти на запитання того двома-трьома склепаними на ходу реченнями видавалось напрочуд важко. Що для вас Україна? Що означає бути українцем? Що означало бути українцем до війни? А після початку бойових дій? Що змінилося?… Запитання «Що означає бути українцем?» Томаш Кваснєвський повторив разів зо три. Я відповідав – щоразу іншими словами, – і щоразу пан Кваснєвський залишався невдоволеним. Я не розумів, що він хоче почути від мене, і це починало напружувати.
На кілька секунд у студії запанувала ніякова мовчанка. А тоді ведучий видав:
– Вам не соромно бути українцем?
Я сторопів.
Після нетривалої паузи я витиснув крізь зуби, а Юля, дещо пом’якшивши мої слова, переклала відповідь ведучому, щоправда, він її не слухав. Пан Кваснєвський узявся розповідати про те, що після розвалу Радянського Союзу, коли Польща здобула незалежність, але залишалась економічно слабкою, чимало поляків соромились свого походження. Вони, за словами ведучого, соромилися зізнаватись, що вони – поляки. Саме тому