її доярка, немов людину. – Ще раз. Чи ти не снідала сьогодні? – гримнула на Оленку, хоча та й тягла щосили, аж піт на чолі виступив. Телятко було майже все чорне, з білою зірочкою на лобі. – Ну, от, бери й витирай. Бичок чи теличка? Теличка, Олено, бач, – раділа вголос доярка, – путня виросте корова, хоча й важко на світ з’явилася.
Оленка почала обтирати теля, воно сіпалося і намагалося стати на ноги.
– Зірочка ти моя, – з ніжністю підняла на руки. – Ач, яка бідова.
Голова колгоспу, коли приїжджав на ферму, на Оленку мало звертав уваги, більше розмовляв зі старшими доярками й завфермою. Завжди ходив у чорній куфайці, старій смушевій шапці й кирзових чоботях. Тільки вже як їхав до райцентру, переодягався. А коли дружина просила не надягати куфайку і чоботи, сердився:
– Я на роботу йду, як усі люди, а не в театр…
І часто, особливо на полі, коли під’їжджав до трактора чи комбайна, який простоював через поломку, закочував рукави. «Посунься, – казав механізатору, – у чому тут діло?» – і допомагав, аж поки трактор не рушав із місця. А коли поломка була серйозна, мчав на тракторний стан за підмогою, вантажив у «бобик» потрібне залізяччя, саджав слюсарів і знову їхав у поле.
Не сказати б, що колгоспники любили Данила Павловича, більше лаяли. Та, коли на чергові збори з району приїхало начальство і привезло з собою заміну, високого, ще молодого чоловіка у пижиковій шапці й новенькому модному кожушку, збори схвильовано затихли. Селяни переглядалися між собою. «Що воно таке? – питали один в одного. – За що це Павловича кишкають?»
Данило Павлович був у білій сорочці, сірому, але вже не новому костюмі. Довго звітував про роботу, а коли відзвітував, кашлянув у кулак:
– Я теє… Я тут вам не казав, – подивився у зал, – мені на пенсію скоро, ну і теє, ось, – показав рукою на сцену, де сиділа президія і майбутній новий голова колгоспу. – Прошу любить і жалувать.
У залі спочатку стояла мертва тиша, потім люди зашуміли незадоволено, заговорили голосно. Шум наростав, і парторг колгоспу, що сидів у центрі довгого столу, засланого червоною матерією, постукав олівцем по графину з водою.
– Тихіше, товариші! Хто хоче виступити, прошу за трибуну.
– Не піду я за трибуну, – підвівся уже пенсіонер, конюх Свирид із дивним прізвищем Пронєвський, спересердя кинув свою шапку на стілець, де сидів. – Я і звідси скажу, то почує, хто схоче. Ти, Данило Павлович, – дезертир! – крикнув до сцени. – Мовчав, мовчав, а тоді – здрастє, оставайся лавка з товаром. На пенсію він запросився, бо попросили. То ти так і скажи народу, а не крути. Хіба не бачиш, якого хлюста нам привезли? І, главно, нас не спитали.
У залі загули.
– Нащо нам чужий? – кричав із місця літній тракторист Іван Люшня. – У Павловича пуповина у нашому селі закопана, воно йому й болить. Он скільки всього настроїв. І ще построїть.
– У вас колгосп відсталий, – другий секретар райкому партії підвівся з-за столу і підійшов до трибуни. – Ви, товариші, не галасуйте, справа серйозна, а ви кагалите, наче на базарі. Ваш колгосп у