пшеницю сіють, і за нею не потрібно їхати за кордон. У тій же Харківській області можна закупити не десять, а сто десять тонн, аби ваші гроші.
– Отож то й воно – аби ваші гроші, – ще більше розсердився Данило Павлович. – А наші гроші там, де й ваші. Морочиш мені голову, сама не знаєш чим.
– Можна й без грошей, – самими куточками вуст посміхнулася Олена.
– А де це даром дають? – запитав Данило Павлович уїдливо. – Так ми ще наче не при комунізмі живемо, чи уже, а це я один відсталий за оцим столом сиджу?
– Їм ліс потрібен. – Олена глянула на Тита Феодосійовича, шукаючи у нього підтримки, але той сидів і дивився кудись за вікно, немов сторонній у цій розмові. – Вони можуть за ліс обміняти пшеницю. А в нас його он скільки лежить…
– Не твоє діло, – грубо обірвав її голова. – Я людям житло роблю. І тобі, між іншим, як не задереш хвоста і не чкурнеш із села.
– Там того лісу на десять хат, а ви ж стільки не збудуєте відразу. Самі ж казали – через рік-два другу вулицю розбивати будемо.
– Знаєш що, Олено Миколаївно, ти людина молода – я тебе розумію, але під тюрму мене не підводь. Як я оформлю той ліс? Тобі добре казати, а ти знаєш, як я його добивався?
Та в голосі Данила Павловича звучала поступливість, потрібно було ще пару аргументів, щоб він поступився повністю. Олена їх не знайшла і промовила з гіркотою в голосі:
– Наче я для себе прошу. Пожалкуєте весною, та пізно буде.
– Не завадило б спробувати, – нарешті озвався і головний агроном. – Ми їм КамАЗом ліс і тим же КамАЗом назад пшеницю привезли б. Як ніхто нас не продасть, то дерево й списати трохи можна, сам знаєш, як це робиться. Може, воно діло б і пішло з пшеницею, тоді б увесь район шапку ламав перед нашим колгоспом. Добре насіння всім треба.
Данило Павлович якийсь час мовчав, потім провів долонею по сивому волоссю аж до потилиці, немов перевірив, чи добре голова тримається на в’язах, і промовив так, наче уже підставляв ту голову під сокиру:
– Паняйте. Тільки якщо підведете, то з мене сім шкур здеруть, а не з вас.
За насінням Олена їздила сама, привезла і раділа з того.
– Посіємо на полі, де торік була картопля, – говорила Титу Феодосійовичу.
– Наче у мене одна твоя пшениця… На картоплищі виросте що хочеш, – подивився задумливо кудись поперед себе, – тільки б поліття не підвело. І ще, Олено. Про пшеницю поки мовчи. І той, – кашлянув у кулак, – у звіті не треба показувати. Сорок гектарів – це небагато, щоб у рай заїхати, але досить, щоб наші голови з оцими шапками, – кивнув на свою кролячу шапку, що висіла на вішалці, – полетіли.
– Ай, Тите Феодосійовичу, вічно ви з Данилом Павловичем перебільшуєте. – Оленка сиділа за своїм робочим столом у кабінеті агрономів і підраховувала, скільки потрібно мінеральних добрив і на які поля. – Наша земля, ми нею й розпоряджаємося. Про це навіть у колгоспному статуті написано. А ви всього боїтеся.
– Записано, звичайно, – погодився головний агроном, наче з малою дитиною, якій важко щось осмислити. – Тільки