вже виганяє з хати?
– Ще нічого не казала.
– Ну й добре, – полегшено зітхнула Люба і почала роздягатися.
Немовля спало на ліжку поруч із матір’ю, але як тільки прокидалося, прокидалася й Оленка. Обидві боялися, щоб дитина не плакала, особливо – вночі, по черзі носили на руках. Але хлопчик плакав мало. Більше спав, а коли прокидався, напоготові була пляшечка з дитячою сумішшю – Люба ще у пологовому будинку відмовилася годувати груддю. Тільки тоді, як подруга йшла на роботу, вона залишалася з дитиною сама. Одного разу Оленка повернулася з чергування і не застала вдома ні Люби, ні дитини, ні їхніх речей. На ліжку побачила записку: «Лєнко, прощай – я їду із сином далеко. Матері нічого не кажи – я ж колись повернуся». Оленка читала ту записку ще і ще, потім пішла до хазяйки квартири:
– Ольго Данилівно, Люба вам нічого не казала?
Жінка ніби аж із жалем подивилася на неї крізь товсті лінзи окулярів:
– Ні, розплатилася й пішла. А ти від мене теж підеш?
– Я не знаю. Я тепер нічого не знаю. А давно Люба поїхала?
Ольга Данилівна здвигнула плечима:
– Може, години дві-три…
Приголомшена Оленка повернулася у свою кімнату, сіла на ліжко: «Поїхала, наче втекла. Від мене втекла? Чого їй від мене тікати? І куди вона потягла те нещасне дитя у холоднечу?» – при згадці про хлопчика в Оленки на очах навернулися сльози.
На столі лежали розкидані папери, книги, непотрібні Любині речі. Оленка підвелася й почала прибирати. Між паперами, загорнуті у целофан, побачила Любин паспорт і трудову книжку. «Оце поїхала, – подумала схвильовано. – Далеко заїде. А коли вона ще на вокзалі?» Швидко накинула пальто, взяла сумочку, поклала туди документи. Пошукала свій паспорт, боячись, щоб Люба ненароком не забрала замість свого, – паспорт лежав на місці. Оленка і його поклала в сумку. Не чекала тролейбуса, сіла в таксі й попросила водія їхати на залізничний вокзал.
Коли таксі зупинилося неподалік входу, швидко розплатилася й хотіла бігти до дверей, але несподівано зупинилася – назустріч їй ішли лікар у білому халаті й міліціонер. Лікар ніс немовля, загорнуте у знайому Оленці ковдру. Дівчина злякано дивилася, як вони підійшли до автомобіля «швидкої допомоги» і лікар відчинив дверцята, щоб сісти.
– Підождіть! – голос в Оленки зірвався. Вона розпачливо глянула на двері вокзалу, надіючись побачити там і Любу, та інші люди заходили й виходили, а її не було. Підбігла до машини. – Чому ви його забираєте?
Міліціонер міцно взяв її за лікоть:
– Ти знаєш, чия це дитина?
– Знаю, – і замовкла. Якась іще не усвідомлена думка майнула, наче блискавка, й Оленка опустила голову.
– То ти, може, й знаєш, чому вона дві години сама пролежала на вокзалі? – уважно глянув у розгублене дівоче обличчя. – Одумалась, – похитав докірливо головою і підштовхнув до інших дверцят автомобіля, – доведеться тобі тепер із лікарні забирати, якщо віддадуть.
Коли біля входу до дитячого відділення вийшли з машини, немовля заплакало.
– Дайте мені хлопчика, –