кажуть – на початку другої можлива зачистка.
– Навіть точний час знають?
– Початок другої – не точний час, – зауважив трудовик. – І ти не думай, Костю, що місцеві не налагодили розвідку.
– Та я знаю. Автомайдан від самого початку слухає ментівську хвилю. Є такі кулібіни, намайстричили програмку. У більшості на приймачах вона стоїть. Часто помагає, а до чого тут розвідка?
– У наших штабах мають вуха на тій стороні, – Юра кивнув у напрямку Банкової. – Я нікуди не входжу, ти так само. Не факт, що дезу не зливають. Тут ментівські тихарі навіть не особливо ховаються в натовпі. Бо їх же не чіпатимуть. Один удар в рило – і все, напад на працівника міліції. Є легальна підстава запустити сюди чистильників. Качелі, Костю, серйозні качелі. Ніколи нічого не прорахуєш.
– Так чому ж повірив про зачистку після першої саме сьогодні?
Вони саме проходили повз діжку з вогнем. Шевель ступив убік, кинув всередину недопалок, засунув руки в кишені.
– Я щодня вірю. І тобі раджу. Порохова бочка цей Майдан.
– У сенсі? Боїшся – рвоне?
– Підірвуть ізсередини. Свої ж, ось що страшно. Один раз розслабляться… Ми один раз дамо слабину, щось пропустимо повз вуха – і гаплик. Удруге це все, – трудовик обвів рукою задимлену й засніжену площу, – уже не зібрати.
– Зібрали ж. Удруге, – нагадав Котя. – Правда, я тоді не був, у нуль четвертому році. Там кричали за політиків. Я їх не дуже. Ніхто не подобається.
– А я – був! Он там, – Юрій повернувся, показуючи в бік мерії, – стояв наш намет. Написав заяву, відпустка за сімейними обставинами. Нічого, підмахнули, у нас у школі директорка бойова, дід був політв’язнем. І скажу тобі, зараз – не те. Тому, вважай, люди вийшли вперше. Кожен сам за себе. Можна так сказати?
– Можна, – легко погодився Котя. – У такому разі не бійся, вийдуть знову й знову. Саме тому, що кожен за себе. Спільний ворог гуртує дуже різних людей, так і знай. А взагалі, думай головою – сьогодні ніхто нікого не розганятиме. Так, дрочать. Лякають. Завертають поганку. Деза, ти правильно сказав.
Шевель зупинився, ступив півкроку вбік. Тепер дивився на Котю підозріло, ніби враз відчувши в ньому провокатора.
– Чому?
– Тому. Новини слухаєш?
– І дивлюся. До чого тут новини?
– Америкоси в Києві, – пояснив Котя. – Офіційна делегація. Як ти це собі уявляєш – ці приїхали мирити, розбиратися, домовлятися. Ті жлоби, – тепер була його черга кивати в сторону Банкової, – бояться не так дихнути, аби не зіпсувати повітря. Вони ж у нас типу не піддаються на провокації радикалів, котрі баламутять обдурених громадян! І тут раз – силова акція! Повір мені, Юрку, – зачищатимуть наступної ночі після того, як американці звідси заберуться. А оті крикуни під партійними прапорами допоможуть.
– Кому?
– Ментам, беркутам. Усім. Ударять ізсередини. Бо хтось про щось домовиться, якісь закони переграють, Росія щось собі виторгує. Думаєш, американці – просто так? Вони посередники, Юрку. Напряму ж ніхто з таким, як Янукович, не говоритиме. Себе не поважати.
Трудовик