в наших з Людою старих тихих будинках, зведених іще австрійцями, гладенькі дощані підлоги і дрімотна заспокійлива прохолода. І ще – літаки. Адже Люда Попова ніколи не літала літаком. Це незвідане та дивовижне. Важкезний болід розбігається і злітає. Ба більше, летить. Тримається у повітрі. Прекрасне відчуття, я вважаю, попри те, що я жахливо боюся літати і весь політ практично сама, одна-єдина в цілому салоні, тримаю літак у повітрі за ручку свого крісла, сама! Добровільно і безоплатно. А решта пасажирів сплять, їдять, випивають. І ніхто не знає, як я в цей час труджуся для нашого спільного благополуччя. Якби моя воля, я б стояла за спиною в льотчика і давала вказівки: «Вперед дивися! Не відволікайся! Зменш швидкість! Не озирайся! Не розмовляй! Яку тобі каву?! За штурвал тримайся!»
Коли ми їздили машиною, а надто на великі відстані, і я ось так починала керувати, мій чоловік змовкав, їхав спершу мовчки, тільки скрипів зубами, а потім не витримував, виїжджав на узбіччя, зупиняв авто, обходив його, відчиняв двері з мого боку і казав: «Виходь, жінко! Іди, сідай за кермо! Веди машину! Якщо ти така грамотна. А я поряд посиджу, покомандую!»
Але я не про це. Ось літак, коли він пронизує хмари, і раптом з’являється сонце, а внизу залишається понура брудна піна. А поряд із тобою яскраве літнє синє небо. Ось це Люда Попова неодмінно мала побачити. Проте не побачила.
Коли я прийшла до неї, до Люди Попової, в гості вперше, вона завела мене у дальню кімнату, захаращену, не житлову – вони тільки-но в’їхали в ту квартиру і ще не розібрали мотлоху, залишеного попередніми господарями, – Люда завела мене в ту кімнату і сказала: зараз я тобі покажу щось… І звідкись, після довгого шарудіння пакувальним папером, раптом дістала чудернацьку, дуже важку темно-синю коробку. Ми змахнули з неї пилюку і відкрили її. То був старовинний патефон. Люда поставила на диск товсту чорну платівку, накрутила ручку, потім дбайливо опустила на платівку голку – сухий шерхіт, томливий довгий програш, такий гарний і… Як же мені хотілося тоді, щоб ця музика звучала і звучала:
Когда утро рассыпает золото,
Когда ветер напевает молодо,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где ждет нас море синее, широкий простор.
Когда вечер затушует линии,
Когда тени затанцуют синие,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где небо видит линии черных гор.
Мне легко с тобой, подруга родная моя.
Мне легко, и жизни радуюсь я тогда,
Как мальчик.
Когда вечер затушует линии,
Когда тени затанцуют синие,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где небо видит линии черных гор.
Мені так полюбилася ця солодкава пісенька з єдиної в Людиному домі платівки, що я попросила маму купити мені таку ж саму. І хоч у нас вдома вже був великий програвач і гори платівок різними мовами, магія цієї дивовижної мелодії – південної, пряної, млосної – вона зачарувала мене, та й зараз не залишає душу