російсько-українську війну. Головна героїня, дівчина-розвідниця, тікає від більшовиків, невдало намагаючись перейти через лінію фронту, до своїх. Мені було жаль цю дівчину, розумну й красиву, змушену рятуватися від страшної орди визволителів. Мені хотілося закохатися саме в таку дівчину і разом із нею, тікаючи від зла, перейти на бік добра. Оповідання це, пам’ятаю, теж трапилося мені російською.
Україна в мені росла дуже повільно. Юнаком я сперечався з ровесниками, які намагалися довести мені, що українська література нудна, українське мистецтво примітивне і що кіно поділяється на добре, погане та кіностудію Довженка. Аргументи я мав слабкі. За винятком, звісно, автора Тараса Бульби. «Але він писав російською!» – казали мені розумні однолітки. І тоді в мене не лишилося аргументів. Насправді, тепер я розумію, що мова – не аргумент. Головне не те, якою мовою ти пишеш, а над якими книжками плачеш.
Одного разу найліпший друг сказав мені: «Україна буде незалежною». У крові грали молоді гормони. Від цього барви світу здавалися яскравішими, музика гучнішою, а дівчата красивішими. Спочатку я взагалі не збагнув, про що каже друг, і не знав, що йому відповісти. І тоді він запропонував надрукувати листівки з закликом боротися за незалежність України. Я сказав: так, гаразд, надрукуймо. Але надрукувати їх треба було багато. Як? Ми не знали тоді ні ксероксів, ні принтерів і цілу ніч безперестанку писали руками заклики до земляків та сусідів, розділивши на дві половинки всіяні квадратиками сторінки зошита з математики. Ліворуч писали російською, праворуч – українською. Замість слова «товариші» якось незвично й романтично було виводити «панове». Старалися писати друкованими літерами: побоювалися, що КДБ здійснить графологічну експертизу. Та що там «побоювалися»! Відверто боялися. До дев’яносто першого року було ще дуже далеко, і про незалежну Україну говорив хіба Збіґнєв Бжезінський у далекій Америці, а його вважали яструбом та антирадянщиком. А про Стуса й Чорновола ми тоді ще не знали.
До чого це я? Та, мабуть, до того, що, розпихаючи в сусідські поштові скриньки саморобні листівки, ні про яку незалежну Україну я насправді не думав. На той патріотичний акт мене підбили вроджений авантюризм і бажання побачити, що буде з крамольними папірцями тоді, коли вони потраплять до рук знайомих, малознайомих і незнайомих людей.
Але насправді не сталося нічого. Уранці в Харкові так само дзвеніли трамвайні рейки, коли важкі вагони повертали на перехрестях, люди поспішали на заводи та до конструкторських бюро, а КДБ не квапився заарештовувати ні мене, ні мого шкільного товариша. Шкода, що всі наївні листівки розійшлися. Цікаво було б перевірити граматичні помилки в тексті та оцінити з дистанції сьогодення радикалізм закликів.
Я згадав про листівки років тридцять по тому, в момент, коли мій найліпший друг, їдучи до Криму, виймав із петлички сірого піджака синьо-жовтий значок. Він ішов пероном київського вокзалу, грубо жартував із російських військ на Кримському півострові, а рука в цей час знімала емальований український прапор. Я