Д. Донцова з т. зв. суспільством, яке зраджує цим свій вроджений гріх: культурний примітивізм. У нас-бо від давен-давна повелося, що активний і непересічний діяч, без огляду на специфічність його чинності, має бути «і швець, і кравець, і на дуду грець», а головне, лідер, вождь і голова, на якого можна перекласти всю колективну відповідальність, щоб, у разі чого, в дусі «історичної традиції», з зідханням віддаючи його відповідальній владі, сказати: хай твоя голова, отамане, та за наші (це цитата з ХVІІ ст.).
Обдарувавши Донцова такого рода популярністю, т. зв. суспільство не давало собі особливого труду вчитуватися ані в його статті, ані, тим більше, книги. Що ж торкається не лише бувших, а й почасти теперішніх «донцовців», то вони, зазвичай, обмежувались на прочитуванні лише самих… наголовків.
Коли ж наступала чергова «чорна хмара», хоч би це був розпад віденської монархії, поразка у Визвольній війні, Варшавська угода УНР, чи сучасний параліч політичної думки, то інтегральним винуватцем урочисто проголошувалося саме Дмитра Донцова і нікого іншого…
З приводу 75-ліття Донцова дати якийсь синтетичний підсумок його письменницькій діяльності було б завданням надто трудним, тим більш для сучасника. Тішимо себе надією, що це зробить якщо не т. зв. майбутній історик, то принаймні хоча б вдумливий нащадок: він матиме більшу перспективу і не відчуватиме гіпнозу усталених формул і епітетів.
Хотілося б лише згадати дещо вже з автобіографічного минулого.
…Польські табори інтернованих вояків нашої Армії. Роки 1921 – 22–23. Об’єктивно життя тих решток Визвольної війни було, певно, страшне, хоч ми, тодішні таборяни, залишаючись інерційно в дуже поріділих рядах своїх бойових побратимів, у рамах своїх, овіяних легендою дивізій, полків, куренів і сотень, того об’єктивного жаху не відчували або відчували його лише моментами. Ми-бо були зайняті зовсім іншими проблемами. Ми старалися знайти відповіді на зовсім інші питання. Ми розв’язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. Розв’язували незалежно від наших службових рангів і бувших становищ в Армії. Розв’язував ті проблеми рядовий козак, двадцятилітній хорунжий, трохи старший сотник чи сивіючий полковник або й лисіючий генерал. Проблеми й загадки були ті самі, мінялися лише форми й засоби при їх розв’язуванні.
Соціологічних чи пак «класових» студій щодо складу нашої Армії немає і, певно, вже не буде. Формальний освітній рівень її старшинського корпусу, хоч матеріалів про це сливе нема (і, певно, не буде), все ж можна б окреслити виразніше (мінімум – більш-менш матуранти, максимум – абсольвенти високих шкіл з військовими включно).
«Класово» в Армії було представлено всю Батьківщину: там були селяни (не лише «куркулі»), там були робітники (також фабричні), там були сини т. зв. інтелігенції, там траплялися і сини «поміщиків» або й дідичів часом з історичними іменами. Армія бо була еманацією цілого Народу, Цілої щойно відродженої Нації.