показували пальцями. Тоді нас боялися і тому ненавиділи. Тепер… Тепер, коли я споглядаю, як тут чи там, у чужій пресі знайдемо похвалу нашому музикові, письменникові чи поетові, чи, особливо, політикові – я відчуваю, що щось не в порядку. Тоді хочеться спитати себе: чи нема тут чогось невідповідного? Чи не забагато запобігливого в наших жестах? Чи не забагато улесливості в нашій усмішці, що так ласкаво стрічають нас?
Коли я споглядаю, як, наприклад, у добі більшовицького флірту, як в СРСР наступила доба «українізації», як полюбили там і заопікувалися зненацька нашою культурою, мовою, піснею, як почали видавати для нас часописи на «рідній мові». Як різні шмайгелеси чи просто кретини позволяли собі клепати по-панібратськи по плечу великого автора «Заповіту», я думав, що це був лихий знак. Коли різні товариші з ІІ чи ІІІ Інтернаціоналу виголошували кілька заяложених фраз про «братній пролетаріат», якому робилася честь належати до їх організації, до організації «панів», щоб мати право не шукати наших історичних традицій, а горлати разом з ними pereat! (геть! – Ред.) на їх ворогів і vіvat на честь їх приятелів. Коли пригадаю, чим мали ми за ту наглу любов до нас віддячуватися, одами Рильського чи акафістами Тичини, тоді я думаю: як гарно було тоді, коли нас ще не любили. Тоді – в цілій її розтяглості і глибині – зачинаю розуміти вислів римського цісаря oderіnt dum metuant – нехай краще ненавидять і бояться, аніж голублять і легковажать. Тоді з полегкістю звертається зір до тих забутих часів, коли люди так тверезо гляділи на світ, не заколисуючи себе оманами; коли їх боялися і шанували.
Шпенглер каже, що «ідей не можна висловити»: «мистець споглядає на них, мислитель – відчуває їх, державний муж і вояк – їх здійснюють… Ідеї свідчать про своє буття через стиль народів, через тип людини», через життя, а «життя – це ніяка система, ніяка програма, ніякий розум, воно само для себе і через себе».
Власне тип тодішньої людини був разючо відмінний від тої космополітичної «людини», проти якої буреться дух нашого віку, але яка серед недобитків соціалістів, масонів і лібералів все ще намагається грати головну роль на світовій арені. Ідеал людини в ті далекі часи був інакший від ідеалу космополітичного. Це був – у повнім сенсі того слова – ідеал лицарський, як його розуміли і на Заході, і на тодішній Україні. Про князя Володимира Васильковича Волинського пише літопис, що високо ставив дане слово: «во хреснім же ціловані стояше со всею правдою». І далі, що був «страха Божія наполнен»; і щойно по переліку тих чеснот згадує літописець про його гуманність і доброчинність: «милостини прилєжаще». Спершу говорить про його «мужьство», потім – про «ум» і аж тоді про інші «добродіянья». Шкала вартостей – цілком відворотна від шкали вартостей гуманістів і інших скигліїв XІX століття. Бо в противагу до цих останніх Володимир «возлюбив нетлінная паче тлінних, и небесная паче временних».
Це був тип людини, яка ніколи не охлявала ні фізично, ні морально; яка була вічно насторожі, стало приготована на найгірше (була «песимістом»!). Мономах приказував: «а оружью