незламна енергія і відвага», або, як у індоєвропейців взагалі, «бойова енергія і до найбільшого фанатизму розвинене національне почуття». Як бачимо з цієї характеристики, не були ці «номади» вже такі страшні й некультурні! Під їх ім’ям, мабуть, просто крилися великі формотворці, будівничі нації, організатори суспільності. Прикмети цих останніх «номадів» були прикметами і неномадів, наприклад, варязько-руських дружинників і козаків, бо якраз тими самими словами (грабівники) прозивали тих дружинників і запорожців Куліш або Грушевський. Якраз ці прикмети тих так званих номадів дуже не подобалися хліборобському субстратові, людям хліборобського культурного кругу. Сам Куліш зрештою прозраджується, що в його ненависті до козацьких «гультіпаків» прозирає не ненависть культурника до варвара, лише злоба хлопа до пана. Він говорить, що дух, яким було натхнене козацтво, був прищеплений йому не руїнницькою голотою, а тими шляхтичами банітами, як, наприклад, Самійло Зборовський. Ці шляхтичі надали тому козацтву його гарт, а «не простолюдини».
Що це була за ця верства субстратна, якої модерні представники виступають походом проти старокиївських традицій нашої кастової ієрархічної культури? Це були, за Щербаківським, люди «смирні і добросовісні виконавці обов’язків», прекрасні слухняні раби. Мали вони, як бачимо з розкопок, не культуру зброї і меча, а культуру кераміки і горшків, садівництва, збіжжя і взагалі господарських рослин і овочів; були, як свідчать греки, дуже добрі раби. Такими самими прикметами наділяють західноєвропейські й візантійські літописці, що подорожували по Україні під час її залежності від хозарів або від Аттили. Була це раса, яка ніколи не підносилася з мечем проти чужої навали, лише все старалася пересидіти кожну, причаївшись і пристосувавшись. Михайловський у своїй книзі пам’ятників оповідає, що за часів повстання Хмельницького частина «плебсу» перейшла до Хмельницького, а друга сиділа дома, не зважаючи на козацькі загони, хоч в останніх нерідко брали участь татари і хоч хліборобам, що лишалися дома, грозила жорстока кара.
Про цих смердів, духових предків Куліша, Грушевського, Шаповала і Григоріїва, оповідали в тім самім дусі візантійські хроніки. Цісар Маврикій пише, що «жили вони, вдоволяючись тим, що мали, і не прагли чужого, ані не виступали поза свої границі, не воювали з сусідами… Жили в спокою, без боїв, грали на гуслях, бо не вміли трубіти в воєнні сурми… співали». Для Прокопія є це «добродушні щирі і скромні» смерди. Для Маврикія знову – «свій маєток вони радо ділять з другими, їх двері не замикаються перед чужинцями, супроти подорожніх ввічливі». І майже тими самими словами характеризує культурний круг цього субстрату «номад» Чайківський у половині XІX віку нашої ери: він пише про російських урядовців з малоросів, що вони «воліють життя в домашнім колі від життя суспільного… це народ трудолюбний, вони добросовісно сповняють свої обов’язки (ідентична фраза у Щербаківського!)… люблять сім’ю, соловія і квіти». Це були ті «тутешні»,