огиду до кожної страти; погрожуючи смертю, вони спершу хотіли цими погрозами тільки приструнчити своїх політичних опонентів, але, погодившись убивати теоретично, неодмінно засівали драконові зуби вбивств. Провина французьких революціонерів полягає не в тому, що вони п’яніли від крові, а в ужитку кривавих слів: аби лиш запалити народ і довести собі самим власний радикалізм, вони вхопилися за безум, вигадавши кровожерний жарґон і без упину марячи зрадниками та ешафотами. Та коли одержимий і сп’янілий народ, запаморочений цими несвітськими підбуреннями, справді почав вимагати проголошених доконечними «енергійних заходів», вождям забракло мужності заперечити: вони були змушені ґільйотинувати, щоб за балачки про ґільйотину не покарали як за брехню. Їхні дії неминуче мусили наздоганяти слова, почалися нелюдські перегони, коли кожен боявся пасти задніх у гонитві за народними симпатіями. Немов за невпинним законом тяжіння, одна страта тягла за собою інші; якщо вже закрутилася гра в криваві слова, то будуть дедалі дикіші намагання облічити свою запопадливість у людських головах; не задля втіхи, не з пристрасті і аж ніяк не внаслідок рішучості віддано на поталу тисячі люду, – а через нерішучість політиків та партійців, що не мали мужності опиратись народові, зрештою, через страх. На жаль, світова історія – це не тільки, як гадає більшість, історія людської мужності, а ще й людського боягузтва; політика – не керування громадською думкою, хоч як намагаються утвердити таку віру, а рабське схиляння вождів перед тими силами, які вони самі утворили й покликали до життя. Як війни, так і політичні злочини завжди є наслідком гри небезпечними словами, надмірного розпалювання національних пристрастей; жодне нечестя й жорстокість на землі не пролили стільки крові, як людське боягузтво. Отак і в Ліоні Жозеф Фуше став катом усього міста: не з республіканського завзяття – таж йому жодні пристрасті не відомі, – а лише зі страху накликати неласку, видатись поміркованим. Та в історії важать не думки, а дії, і хоча він тисячі разів боронився словом, ім’я його назавжди стало ім’ям «Mitrailleur de Lyon». Згодом навіть герцоґська мантія не приховає кривавих плям на його руках.
7 листопада до Ліона добирається Коло д’Ербуа, а 10-го – Жозеф Фуше, відразу беручись до роботи. Але перед справжньою трагедією відставний комедіант і його помагач, що вже скинув костюм священика, ставлять коротенькі ігриська сатирів – здається, найбезсоромніші й найзухваліші в усій Французькій революції, – щось на кшталт чорної меси серед білого дня. Приводом до цієї оргії атеїстичного переситу стало погребове вогнище мученикові свободи – Шальє. О восьмій годині ранку почалась увертюра: з усіх церков забирали останні святощі, з вівтарів видирали розп’яття, тягли ризи й багряниці, потім через усе місто до Земельного майдану спорядили гидомирну процесію. Четверо прибулих з Парижа якобінців несли на ношах, вистелених трибарвними килимками, ввесь заквітчаний бюст Шальє, поряд стояла урна з його прахом,