стоїть біля вікна, він нічого не чує. Чи думає про володіння каліфа, які дісталися йому і простягаються від Македонії до Передньої Індії? Чи стурбований постачанням армії боєприпасами? Або мріє про нові надбання для свого казкового палацу на Босфорі? У величезній бальній залі він наказав поставити весільний трон, який принесла в посаг Наджіє, донька султана. Чотири колони з позолоченого срібла підтримують зоряне небо над троном – балдахін із візантійської парчі.
Йоганн Лепсіус усе ще блукає вулицями Стамбула. Уже за полудень. Час обіду встрачений. Священик не наважується йти до себе, в готель «Токатлян». Це – вірменський готель. Жахом і смутком охоплені там усі – від господаря і гостей до останнього офіціанта та хлопчика-ліфтера. Вони знають, куди він пішов, знають, що задумав. Як тільки повернеться, то стане предметом загальної уваги.
Нехай нишпорки та шпигуни, котрі за наказом Талаат-бея ходять за ним по п’ятах, зі шкіри пнуться. Але ось біда – Лепсіуса вже багато годин чекають друзі-вірмени в безпечному місці. Серед них і Давтян, колишній голова Вірменських національних зборів. Він – один із нещодавно заарештованих вірменських діячів, утік і тепер переховується в Стамбулі. Лепсіусові бракує сил і мужності постати перед цими людьми. Якщо він не прийде, їм стане все ясно і, можна сподіватися, вони розійдуться. Навіть найпохмуріші песимісти серед них (втім, усі вони – похмурі песимісти, це ж так природно), навіть вони вважали, що цілком можливо священику дозволять поїздку в глиб країни. Це хоч щось дало б.
Слуга Божий причвалав у міський сад. І тут усе по-святковому. На спинках лавок шурхочуть гірлянди квітів. На жердинах і ліхтарних стовпах майорять прапори з півмісяцем. Людська маса, огидна людська гуща, тісниться між клумбами по доріжках, засипаних гравієм. Хитаючись, в якомусь забутті, Лепсіус зауважує лавку, на якій є одне вільне місце. Сідає. Перед очима пливуть кола, що переливаються барвами. І в ту ж мить лунає турецький військовий оркестр, верещить, заливаючись трелями, музика яничарів[44].
Свистки, сопілки, флейти, пронизливий голос кларнета, гуркіт міді – всі ці звуки злилися, ріжуть слух, як гострий ніж, ковзають то вгору, то вниз сходами гами, а час від часу вривається фанатичний гавкіт турецьких барабанів, подзенькування бунчуків, пронизане ненавистю шипіння турецьких тарілок. Йоганна Лепсіуса захлеснула ця музика, вона йому вже в печінках, він ніби сидить у ванні з битим склом. Але не шукає порятунку, готовий прийняти муки, притиснути до тіла це бите скло. Й ось Йоганнові Лепсіусу дається те, в чому йому відмовив Енвер-паша. Він – ланка в довгій низці людей, приречених на вигнання. Серед довіреного йому Богом народу тиняється чоловік подумки то кам’янистими, то болотяними манівцями Анатолії. А чи не проклинають його зараз рідні та близькі, чиї тіла розривають на частини снаряди в Аргонні, на полях Поділля, Галичини, на морях і в повітрі? Хіба нескінченні потяги з пораненими не менш страшне видовище, від якого не можна не волати? Хіба у поранених і вмираючих німців не такі ж, як у вірменів, очі? У Лепсіуса