співбесідників. – А-амба-а-а! Шкода, що красиво-таємниче слово на злодійському жаргоні має інше…
Фраза залишилася незакінченою, а жива з плоті й крові людина перетворилася на монумент. У кабінет немовби завітав залізно-неприступний Фелікс, про якого легенд ходило більше, ніж про Федора Карловича. У голові арештанта промайнула думка: жива людина примарилася. І, мабуть, немає такого жару, щоб розтопити кригу очей на фотографії або очей голови губчека. Посмішці, а тим паче сумніву, ніде утриматися й на льодистому вигині заморожених губ.
– Бачите, молодий чоловіче, одне й те саме слово може мати різне значення. А в жит… – Господар кабінету поставив поряд два стільці й показав рукою на один із них. – Ви не замислювалися, що люди часто не розуміють один одного, хоч і розмовляють однією мовою? Різні поняття… інший стиль мислення… Можливо, через це нас і не розуміють ті, заради кого заварився куліш цей?!
Мовчав Іванов. Надто слизькою стежкою пропонують прогулятися… Небезпечна стежинка, хоча і принадна. Про щось подібне думав на волі й уже тут, у камерах… У безправ’ї…
– Зізнайтеся, і вас бентежить це ж запитання, – вгадавши думку колишнього слідчого, продовжував чекіст: – Не бійтеся! Роздуми – не крамола. Мислячі люди конче потрібні Республіці. Революції!
– Розумієте… – після паузи обережно почав арештант. – Спілкуватися можна і через перекладача. А розуміти… Сприйняти… Повірити, врешті-решт…
– Саме так, молодий чоловіче, – запально вигукнув господар кабінету. – Переворот здійснювали однодумці, а не купка випадкових злодіїв, як намагається донести до обивателя злостива преса. Йдемо під кулі не через користь, а на благо більшості!
– Існує цікава закономірність: протягом історії людства, доступної для огляду, всі благі справи здійснювалися в ім’я більшості. Потім руками цієї ж більшості та знову в ім’я й задля блага більшості лилися моря безмірні крові та сліз…
– В і-ім’я-я і ру-у-ука-ами-и більшості, – прошепотів «Сталевий Федір», знову дивлячись крізь арештанта у віконну далечінь.
У шепітному розтягуванні почулося стільки холоду й страху, ніби над головою пролетіли кулі. Іванов пошкодував, що погодився зробити крок на лід і пройтися над краєм прі-рви; чекіст не дозволив повернутися назад і, взявши за руку, знову повів за собою.
– Нерозуміння – не тільки найстрашніше в нашій справі. Образливе. Людина «в ім’я» вивертає себе навиворіт, жертвує собою, а їй, у кращому випадку, плюнуть у душу. І пі-дуть. Можуть і кулею в спину провести. Що солодше Свободи, Рівності та Братерства?! Тисячоліття людство мріяло про це. Боролося! Світлі голови не тільки мріяли, але заради цієї Ідеї свідомо зробили крок під дибу й на багаття Інквізиції. І що ж? Розкололася Держава. Кров на кров пішла. Син батька не розуміє…
– Можливо, зарано?!
– Зара-ано-о?! Невже зарано?! – усе ще дивлячись удалечінь, повторив Федір Карлович.
Інтуїтивно арештант відчув: це не гра, не провокація,