ви, резолюції, технічна документація на щось допотопне… У кімнатах – старі конторські меблі. Кімнати орендують дрібні фірми, що не мають грошей на кращі офіси. На стінах ще й далі висять велетенські мапи світових океанів, з цифрами, що позначають глибину. Вони висять там вже років двадцять, ще з конторських часів.
Кажуть, що організація ще існує, переважно – на папері. В неї є директор – доброзичливий немолодий чоловік, що іноді п'є горілку із іншим начальником, директором фірми «Саманта-15», яка орендує найкращу кімнату. В організації є секретарка. Секретарці вже за п'ятдесят. Білявка з блакитними очима. Колись вона була красунею… Вона сидить за друкарською машинкою і п'є слабкий чай. Вона робить це вже багато років, з тих часів, коли контора була ще у розквіті і коли вона, секретарка, тільки почала тут працювати.
Організація міститься у мініатюрному двоповерховому будинку біля моря. За два кроки від неї будують житловий хмарочос. Хмарочос добудували до половини і, кажуть, вже розпродали частину квартир. Потім у фірми виникли проблеми і будову припинили. Через цього монстра, з будиночку не видно моря.
Ще організація наймає охоронців. Це – дідусі і бабусі, давно вже на пенсії. За кілька десятків гривень на місяць вони – раз на три доби – ночують у кімнаті, що орендує «Саманта-15». Щовечора у офісі з'являється розкладачка.»
– Це хіба у дев'яностих таке було, – перериває Ера.
– Так тоді, мабуть, і писали, – каже Жанна. – Бачиш, які сірі аркуші. І все від руки. Навіть не роздруковано…
І вона продовжує читати у голос:
– «Але останнім часом виникли проблеми з одним охоронцем – Марком Львовичем Кацем. Львович – дідусь років 80, маленький і худорлявий. Очі в нього завжди сльозяться. Вечорами Львович виробляє якісь скоби, а потім продає їх на базарі. Інколи скоби вилітають з лещат і врізаються у стіни. Це непокоїть фірму «Саманта-15», у офісі якої знаходиться «майстерня». У Львовича є онук, що інколи вартує замість діда. Онук навчився гратися на офісному комп'ютері. Тоді двоє спеціалістів фірми «Саманта-15» – юрист та економіст – спільними зусиллями встановили на комп'ютері пароль.
«Саманта-15» – аудиторська фірма, що існує вже п'ять років. Створили її кияни. Кияни приїхали до Одеси, набрали тутешніх хлопців та дівчат, швиденько навчили їх аудиту – і поїхали додому. Більше їх ніхто не бачив. Потім до Одеси дійшла чутка, ніби один з киян-засновників вже сидить, а інший переховується по Європах.
«Саманта-15» встала на ноги. Більшість народу десь розбіглися, а залишилися три аудитори і бухгалтерка Аня. Щоправда, є ще директор. Директорові – шістдесят п'ять. В аудиті він не розуміється. Отці-кияни обрали його за серйозність і неабиякий досвід керівництва. Директор сидить у своєму кабінеті і нікому не заважає. Він справно отримує зарплатню, підписує папери і ставить печатки. А більше від нього нічого й не треба.
Головні клієнти «Саманти» – заводи. В заводів бракує грошей, тож розплачуються вони власною продукцією. А виробляють вони консерви. У кутку офісу – цілий склад літрових банок з консервованими помідорами, квашеною капустою і навіть кавунами. Це – останній гонорар.»
– Дев'яності і є, – коментує Жанна. – Я вже втомилася це читати. Твоя черга.
Ера бере аркуш і продовжує:
– «Чоловічий туалет зачинено. Всі користуються жіночим. Унітази – металеві, з білою потрісканою емаллю та рифленими підставками для ніг. Вони вмонтовані у бетонний постамент, обкладений рудою плиткою. За задумом архітектора, дві жінки мали б сидіти поруч, на дистанції в півметри, не розділені жодною перегородкою.
Вода у крані – тільки холодна, а шматочок господарського мила зберігається у надійній схованці.
Вдень аудитори їздять по об'єктах, директор зачиняється у кабінеті, а Аня залишається на самоті. Вона читає журнали, грає на комп'ютері і пліткує з бабусею-прибиральницею про чергові витівки Львовича.
Раз на тиждень, до «Саманти» заходить Іван і поповнює юридичну базу даних. Івана оформлено тут «інженером-програмістом». Це значить, що він інсталював пару програм і налагодив інтернет дайл-ап, яким все одно ніхто не користується. Сьогодні Іван прогулює третю пару, отже часу багато. Зрадівши живій людині (прибиральниця вже два дні як на лікарняному), Аня розповідає про свою подружку.
Подружка зійшлася з капітаном, а той пішов у рейс на кілька місяців. І усі ці місяці подружка героїчно відшивала усіх кавалерів підряд. «Доступ до тіла було закрито,» – уточнює Аня. А потім капітан повернувся, але одружуватися не поспішав. Тоді подружка знайшла іншого лицаря. Почувши про конкурента, капітан вирішив, що згоден на все, навіть на шлюб. Але й конкурент не відстає. І що тепер подружці робити?
Іван не знає, що відповісти. Йому лише виповнилося двадцять років і життєвий досвід ще нічого не підказує. Можна було б щось імпровізувати, але так, щоб виглядало по-дорослому. Бо Ані – вже двадцять сім років. Хто знає, що їй здається розумним, а що ні?»
– Якась підліткова проза, – зітхає Жанна.
– Мабуть так… – погоджується Ера. – Але подивимось, що далі.
І