співом перевершує жайворонка та солов’я. Лиш одна бездоганно-прекрасна пісня, ціна якої – життя. Але її заціпеніло слухає увесь світ, а Бог на небесах – усміхається. Бо найкраще досягається ціною великого болю… Принаймні так легенда каже.
Частина перша
1915–1917, Меґґі
1
Восьмого грудня 1915 року Меґґі Клірі відзначала свій четвертий день народження. Прибравши зі столу тарілки після сніданку, мати мовчки тицьнула їй коричневий паперовий пакунок і наказала вийти надвір. Тож Меґґі присіла за ялівцевим кущем біля парадного в’їзду і почала нетерпляче сіпати та смикати. Маленькі пальці були слабкі й незграбні, а папір – товстий і цупкий; від нього йшов легенький запах універмагу містечка Вахіне[1], а це свідчило, що предмет у пакунку був – о, диво! – придбаний за гроші, а не передарований чи зроблений власноруч.
У кутку пакунка блиснуло щось золотисте, і Меґґі з новою силою взялася за папір, заповзято лущачи його довгими нерівними смужками.
– Аґнеса! Ой, та це ж Аґнеса! – замилувалася вона і кліпнула, оглядаючи ляльку, що лежала у пошматованому паперовому кубельці.
То й справді було диво. У Вахіне Меґґі була лише раз у житті, й то давним-давно, ще минулого травня, бо вона була слухняною дівчинкою. Але, сидячи високо в тарантасі поруч із матір’ю і намагаючись поводитися зразково, вона не змогла побачити багато через власне хвилювання і радісне збудження. Та все ж вона помітила Аґнесу – красуню-ляльку на полиці універмагу, вбрану в кринолін із рожевого атласу, рясно оздобленого мереживними рюшами. І одразу ж охрестила її Аґнесою, бо не знала іншого імені, достатньо елегантного для такого незрівнянно-чудесного створіння. Упродовж наступних місяців Меґґі згадувала Аґнесу, однак ні на що не сподівалася: власної ляльки Меґґі не мала, а про те, що ляльок вигадали саме для маленьких дівчаток, вона ще не знала. Меґґі бавилася свищиками, рогатками та подряпаними солдатиками, що стали непотрібними її братам; її руки часто бували брудними, а черевички – у багнюці. Їй навіть на думку не спадало, що Аґнеса призначена для гри. Погладивши складки яскраво-рожевої сукні, прекраснішої за будь-яку з тих, що бачила на живих жінках, Меґґі обережно підняла Аґнесу. Лялька мала шарнірні руки й ноги, які поверталися навсібіч; навіть шия й талія – і ті були на шарнірах. Всіяне перлинами золотисте волосся Аґнеси було елегантно укладене високою зачіскою в стилі помпадур; із-під легкої, як піна, мереживної хустки, скріпленої брошкою з перлами, видніла впадинка між блідими грудьми. Ретельно розфарбоване порцелянове обличчя навмисне не вкрили глянцем, щоб надати тонко підфарбованій «шкірі» природної матової текстури. З-під вій зі справжнього волосся поблискували блакитні очі, навдивовижу схожі на очі живої людини – з темно-блакитним забарвленням райдужних оболонок. Меґґі виявила, що коли нахилити ляльку горілиць, вона заплющить очі. На трохи підрум’яненій щоці видніла родимка, а крізь злегка розтулені темно-червоні губи Аґнеси проглядали маленькі білі зубки. Меґґі сіла, схрестивши ноги, вмостилася зручніше, обережно поклала ляльку собі на коліна й дивилася на неї.
Вона так і сиділа за кущем ялівця, коли з’явилися Джек і Г’юї. Вони йшли, човгаючи по траві, що лишилася попід парканом – там, де її незручно косити. Волосся Меґґі було типовим маячком Клірі – всім дітям їхньої родини, за винятком Френка, дісталася у кару чуприна з рудуватим відтінком. Джек підштовхнув брата й вишкірився. Вони розійшлися в різні боки, вдаючи з себе поліціянтів, що вистежують утеклого маорі. Та Меґґі, яка сиділа тихенько щось мугикаючи, не почула їх, бо була надто захоплена Аґнесою.
– Що там у тебе таке, Меґґі? – гукнув Джек, підстрибнувши до сестри. – Нумо покажи!
– Еге ж – покажи! – хихикнув Г’юї, заходячи з протилежного боку.
Меґґі міцно притиснула ляльку до грудей і похитала головою.
– Ні, вона моя! Мені її на день народження подарували!
– Покажи її нам, ну! Ми просто хочемо поглянути на неї.
Радість і гордість взяли гору, і Меґґі показала братам ляльку.
– Погляньте, яка вона гарна! Її звуть Аґнеса.
– Аґнеса… Аґнеса? – здивовано перепитав Джек, удавши, що мало не вдавився від огиди. – Яке сентиментальне й сопливе ім’я! Чому ж ти не назвала її Марґарет або Бетті?
– Тому що вона Аґнеса!
Тут Г’юї помітив шарнір на ляльковому зап’ястку й аж присвиснув.
– Ти диви, Джеку, вона руками рухати може!
– Як це? Ану давай подивимося!
– Ні! – скрикнула Меґґі й знову притиснула до себе ляльку. – Ні! Ви її зламаєте! Ой, Джеку, не забирай її, бо ти ж її зламаєш!
– Тьху на тебе! – Його брудні засмаглі руки міцними лещатами стисли зап’ясток Меґґі. – А «кропивки» не хочеш? І не скигли, бо розповім Бобу. – З цими словами Джек крутнув її шкіру в протилежних напрямах так, що та аж побіліла від натягу, а Г’юї вхопив ляльку за спідницю і смикнув. – Ану віддай, бо зроблю по-справжньому боляче!
– Ні, Джеку, будь ласка, не треба! Ти ж її зламаєш, я знаю, що зламаєш! Благаю, не чіпай