так можна сказати, Дмитро – улюблений внук. Вона, звичайно, любить усіх внуків і правнуків однаково, але Дмитро – її дух і кров, і це таки потрібно визнати. Можливо, тому, що, як дві краплі води, схожий на свого діда. Можливо, тому, що виріс без батька й тривалий час вона опікувалася ним, коли мати поїхала за кордон. А може, тому, що він розуміє її з напівпогляду. Ганні-Софії завжди згадується випадок із її улюбленим годинником, який одного дня перестав іти. Це був доволі дивної форми старий польський дзиґар. З ним була пов’язана безліч спогадів із далекого дитинства. Однак настав і його час. Несправний годинник досить довго стояв на тумбі, доки котрась із доньок не закинула його подалі і поставила сучасний електронний годинник. Дмитро саме був у літньому таборі. Коли він приїхав, перше, що зробив, – знайшов старий дзиґар і заніс відремонтувати. Майстерня ще й тепер розташовується через дорогу від її будинку. За кілька днів старовинний годинник знову посів звичне місце. Так міг вчинити тільки Дмитро: він усе розуміє без слів.
Хлопець любить і пожартувати над бабусею. Каже, що вона ламає стереотип правдивих львів’ян, бо не смакує кави. А вона, львів’янка як мінімум у третьому поколінні, справді ніколи не шанувала кави, не розуміла кавового смаку. Чай став джерелом сили та енергії, тому полюбляє цей напій майже сторіччя.
Останнім часом Ганна-Софія бачила Дмитра надзвичайно рідко: часті відрядження не давали можливості їм, як раніше, посидіти за чашкою чаю, порозмовляти. Вона відчувала, наскільки їй бракувало цих посиденьок… Та важче було дружині Дмитра Галі. Він поїхав у відрядження, а вона на останньому місяці вагітності залишилась у Львові. Учора зателефонувала Віруся й сказала, що Галю забрала швидка в пологовий будинок, розташований майже поруч із будинком Ганни-Софії, на вулиці Рапопорта. Мабуть, з дня на день Галя народить дитину.
Та й знала старенька, що це за відрядження. У самої серце не на місці, а тут іще сусідка прийшла та питає:
– А ваш Дмитро в армію пішов? Я його у військовій формі бачила.
Ганна-Софія потайки здогадувалася про все. Тож прощання вийшло важким: обоє плакали, мов більше ніколи не побачаться. Та вона не вірила в це й не раз повторювала, що все буде добре.
З роздумів її вивів рух за вікном. На вулиці з’явилися люди. Недільна служба, на яку закликали ранкові дзвони, закінчилася. З храму текла ріка людей, розділялася на невеликі струмки та розтікалася по місту. Хтось поспішав додому, інші, не кваплячись, прямували на Привокзальний ринок, ще інші разом з усіма рухалися за інерцією, обдумуючи, що робити далі.
А Ганна-Софія знала, що робити. Цей день жінка обмірковувала не раз. Вона десь років із п’ять не виходила надвір, тому давно вирішила зробити собі подарунок – проїхати трамваєм через усе середмістя! Інші мріяли про навколосвітню подорож чи принаймні подорож континентом. Її ж мрія була навдивовижу звичайна.
Зрозуміло, вона могла попросити внуків, які мали автівку, провезти омріяними дорогами, які жінка не бачила вже більш