побачити вираз Клавиного обличчя.
– Нічого. Там ростуть півонії.
Гюнтер любив серйозну зброю і за це поплатився. Куля залишила в його потилиці малесенький чорний отвір, але вирвала півобличчя. Коли його тіло нарешті важко гепнуло на підлогу, Клава отямилася і закричала – страшно й істерично. Розмазуючи руками кров, що залила її красиве молоде тіло, дівчина тіпалася в якійсь дикій несамовитій агонії.
– Мовчи, Клавко! – прошипіла Світлана й обережно поклала зброю на крісло. – Почують!
Проте її подруга ніяк не могла втихомиритися. Нею трясло, а долоні продовжували несвідомо малювати страшні візерунки на пружних грудях, округлому засмаглому лоні, на всьому її ніжному тілі, що билося в несамовитій дикій істериці.
– Мовчи, дурепо! Хочеш у гестапо? Та заткнешся ти чи ні?!
– Навіщо?! – кричали вирячені очі.
– Тихо будь! Піди вмийся й накинь на себе що-небудь, – кинула їй убивця, різко труснувши за плече. – Йди і змий із себе кров, – наказала сердито, штовхаючи в спину. – Давай, ворушися! Швидко!
– Навіщо?! – шепотіла Клава, ставлячи посеред кухні виварку й безжально поливаючи себе зимною водою. Холод не брав її – всю істоту ізсередини зводило дикими корчами від усвідомлення того, що тількі но сталося в кімнаті. Солодкі, судомні хвилі екстазу – і постріл, що раптом усе обірвав. Там, у кімнаті, лежав міцний голий чолов’яга, ноги якого заплуталися в напівспущених штанях, – і молода жінка при згадці про те вже майже не ридала, а лише важко гикала, не перестаючи тремтіти.
– Ходи сюди! – владно пролунав за спиною стишений голос подруги. Світлана виглядала холоднокровною, але дуже-дуже блідою. – Треба подумати, де ми його подінемо.
У кімнаті, де смерть щойно зробила свою звичну справу, Клава побачила свою подругу зовсім по-іншому, ніби це була цілком інша людина – чужа й холодна, переповнена вольовим цинізмом.
– Навіщо ти це зробила? – все ще ледве вимовляючи слова, запитала її.
– А навіщо ти з ним злягалася?
Молода оголена жінка ніяк не могла потрапити рукою в рукав сорочки. Її очі блукали кімнатою, щораз уникаючи тіла, що лежало на підлозі.
– Гюнтер – сволота! Як і всі вони! – кинула злостиво Світлана.
– Ні, він був добрим.
– З тобою, але не з Ривкою.
– А що Ривка?
– Я ходила в гетто. Туди не можна заходити, але я дала якомусь гевалові пляшку самогону – і він мене впустив. Там усе за колючими дротами, повно жидів, сидять один на одному, з малими дітьми, усі якісь, мов неживі. Ледве знайшла її, бідну. Вдалося поговорити. Ривця розповідає страшні речі. Каже, що Гітлер наказав убивати всіх жидів і циганів. Завтра, можливо, їх виведуть з гетто і розстріляють – рабин уже відкрито про це з ними говорить.
– Господи! За що? Там же їх тисячі, невже всіх? І дітей?!
– Усі вони покірні, як вівці, розумієш? Тисячі старих і малих сидять і чекають смерті, і я сказала Ривці, що не можу на таке дивитись.
– Ривка може відкупитися! – вигукнула Клава, уже майже отямившись.
– Чим?
– Вона