Усе буде гаразд.
Фрер удався до найпереконливішого тону. Душевнохворі гостро сприймають усе. Вони відразу відчувають, коли ними маніпулюють. З ними нема чого гратися. Всі карти треба відкривати відразу.
Забудько ступнув крок уперед. Фрер обернувся, застромив руки в кишені і з байдужим виглядом попрямував до шпиталю. Намагався не озиратися – хотів показати, що довіряє.
Вони підійшли до брами. Матіас хапав ротом студене вогке повітря, наче смоктав крижинки. Він був страшенно зморений. Брак сну, імла, а особливо це почуття безсилля перед навіженством, яке щодня множить свої обличчя…
Що наготував йому цей новий пацієнт? Що зможе він зробити для нього? Фрер знав, що в нього небагато шансів дізнатися про минуле цієї людини. А вилікувати її – ще менше.
Оце таке воно, бути психіатром.
Наче вичерпувати воду наперстком із дірявого човна.
Була дев’ята ранку, коли він сів у своє авто – старе «вольво», придбане у зв’язку з переїздом до Бордо півтора місяця тому. Міг він піти додому й пішки – до помешкання було майже кілометр, – та він звик бодай трохи побути за кермом свого потовченого дряпака.
Спеціалізований медичний центр імені П’єра Жане містився у південно-західній частині міста, неподалік від медичного комплексу імені Пеллеґрена. Фрер мешкав у кварталі Флемінґа, поміж Пеллеґреном та університетським містечком, точнісінько на кордоні Бордо, Пессака й Талянса. Квартал його був нудним нагромадженням однакових рожевих кам’яниць із черепичними дахами, підстриженими живими загородами і малесенькими садочками, що гордо прозивалися «приватною власністю». Щастя рядової людини, що повторювалося вулиця за вулицею, наче іграшки з фабричного конвеєра.
Фрер їхав помалу, пливучи в густій імлі, що ніяк не хотіла танути. Небагато було йому видно, та це місто його і не цікавило. Йому казали: «Ось побачите, це маленький Париж». Або: «Це престижне місто». Або ж: «Це винний Олімп!» Багато чого казали йому. Та він нічогісінько тут не побачив. Невиразно відчував, що Бордо – це буржуазне місто, чванливе і мертвотне. Холодне і плоске скупчення будинків, де на кожному розі тхнуло задушною атмосферою провінційності.
Не доводилося йому зустрічатися і з іншим утіленням Бордо – його славетною буржуазією. Його колеги-психіатри були давні ліваки, що боролися з цією традицією. Крикуни, що самі того не помічаючи, становили невіддільну частину того класу, який так ревно критикували. Спілкування з ними він обмежив розмовами за сніданком, де розповідали чудернацькі історії про те, як навіженці ковтають виделки, нарікали на систему французької психіатрії, балакали про плани на вакації та пенсії.
Хоч би й кортіло йому належати до світського товариства, та нічого з того не вийшло б, тому що була в нього одна дуже серйозна вада: він не пив вина. В Аквітанії це все одно, що виявитися глухим, сліпим чи паралізованим. Ніхто за те не докоряв йому, але мовчання довкола нього промовляло саме за себе. У Бордо так: якщо не п’єш вина, то й друзів не маєш. Просто, та й годі. Йому ніхто ніколи не дзвонив, не надсилав листів