а ще до них, а то, самі розумієте, чужі звичаї, історія… Я так думаю, що як наші поважні гості добре розслабляться за вишуканим столом і танцями, то та пікантність буде як родзинка в пасці.
– Умієте, пане Вольф, додати апетиту, – зручніше вмостилася в кріслі пані Потоцька. – Розказуйте.
– Цар Демофонт у своєму царстві запровадив закон, який вимагає щорічного жертвоприношення на поталу Аполлонові юної діви зі шляхетного роду; ім’я жертви визначає жереб. Лише царські доньки врятовані від страшної долі, бо вислані за межі країни. Діцея, прекрасна юна діва, благає свого батька Матусія не повставати проти цього закону, але Матусій вважає, що він хоч і підданий, та у своєму батьківстві дорівнює цареві, і цар має бути справедливим: або повернути своїх доньок у країну й показати підданим приклад у жертвоприношенні, або скасувати закон.
Анна Ельжбета зацікавлено слухала.
– Сучасно, вельми сучасно… Продовжуйте, пане Вольф.
– Отож цар Демофонт викликає до палацу старшого сина Тіманта з військового табору, де той перебував, і наказує йому одружитися з фригійською царівною, прекрасною Креусе. Заради одруження Демофонт забуває про давню ворожнечу між фригійськими й фракійськими царствами, тобто, – Вольф змахнув руками, – усім зрозуміло, що шлюб політичний і дуже потрібний.
– Ну-ну, і далі?… – у тому питанні для пані було все відомо й протерто до дір.
– Але є одна ціка-а-ава таємниця…
Анна Ельжбета, як і всі жінки, любила таємниці, однак з одним «але»: вона любила їх до безумства й терпіти відтермінування жодної з них, навіть у творі Метастазіо, абсолютно не збиралася.
– Швидше, пане Вольф!
– Тімант уже таємно одружений з… Діцеєю! І в них навіть є син, як дві краплі води схожий на батька!
– Ну й напридумував італієць! Такого в житті не буває! Ну, може, вольності в них у давнину там такі й були… Цікавий сюжет, мені подобається, – озирнулася пані, і панянки-коліжанки згідливо закивали головами.
– Тімант кохає Діцею, – з інтригою в голосі продовжував натхненний похвалою Вольф, – і боїться, що жереб упаде на неї, тож іде спочатку до оракула із запитанням про припинення жертвоприношення, на що дістає загадкову відповідь: «Гнів богів вщухне, коли безневинний узурпатор дізнається правду!» – а потім до батька з проханням скасувати закон. Батько-цар невблаганний і бере юну Діцею під варту, маючи на меті принести її в жертву позачергово, без жеребу, і таки оженити сина з царівною Креусе, котра тоді вже закохалася в молодшого брата Тіманта: той віз її кораблем з-за моря. Тімант сподівається, що батько, коли дізнається про внука, пробачить і йому, і Діцеї…
– Який же він був наївний… Розв’язку, Мауріціо, негайно розв’язку, – нетерпляче затребувала Анна Ельжбета.
– Тімант виявляється сином Матусія, а Діцея – донькою царя: матері під час пологів обмінялися. Закон про жертву скасований, усі живі й щасливі, і ще й внук бігає – фініта ля комедія і ля трагедія