як кінь, то не спускала з неї очей і чіплялася зі своїми порадами. Не було місця, де можна б спокійно поспілкуватися з сином. Жінка зітхнула й натиснула клавішу виклику.
– Мамо, матусю, як ти, моя хороша? – Мишко не приховував радості та хвилювання. – Чому ти так довго мовчала? Я не міг тобі зателефонувати, бо не було грошей на рахунку, а тато сказав, що ти сама зі мною зв’яжешся.
– Синку, пробач мені, я… Я не знаю…
– Не треба виправдовуватися, мамо. Скажи мені, що з тобою сталося?
– Ти мене не зрозумієш, синку. Мене ніхто не хоче розуміти.
– Я намагатимуся тебе зрозуміти. Ми ж з тобою завжди розуміли одне одного з півслова.
– Я на власні очі бачила свою бабусю живою.
– Але це просто неможливо. Ти могла бачити схожу на неї жінку.
– Я не відкидаю такий варіант, мені треба було побачити її обличчя, а ніяк не вдавалося.
– Оце і вся проблема? За це тебе поклали до психлікарні?
– Майже за це. Я намагалася наздогнати її.
– В цьому нема нічого дивного.
– Я теж так думаю, але ніхто мені не вірить, що я могла її бачити, – зітхнула Мирослава. – Можливо, мені все здалося і я бачила примару? Ось підлікуюся трішки і її вже не буде.
– Дивна історія, – протяг Мишко задумливо.
– А я ось що думаю, синку, – Мирослава перейшла майже на шепіт. – У житті іноді трапляються неймовірні історії. Можливо, моя бабуся не померла?
– Ти ж сама бачила, як її ховали.
– А якщо то був плід моєї хворої уяви? Вона мене зараз шукає.
– Мамо, – підупалим голосом сказав Мишко, – звідки ти таке взяла?
– Вночі вона сидить на лавці під вікнами лікарні, – таємниче прошепотіла Мирослава.
– Матусю, моя рідненька, цього просто не може бути.
– Ось бачиш! – Мирослава була у відчаї. – Ти теж мені не віриш! Я ж казала, що ніхто не вірить мені, бо не хочуть мене зрозуміти! Навіть ти!
– Ти заспокойся, не хвилюйся, приймай ліки і не буде ніякої бабусі, – якомога спокійніше сказав Мишко.
– А я хочу, хочу, щоб вона була у моєму житті! – закричала Мирослава у слухавку. – Можливо, тобі з батьком і байдуже, але я хочу її бачити, хочу привести додому, розповісти про все, що пережила без неї! Я хочу показати їй свого сина! Я хочу посадити її на диван і подавати їй обід та вечерю! Я ніколи не дозволю їй працювати! Я покажу їй нашу крамницю!..
– Мамо, мамочко, до речі, як справи у крамниці? – запитав хлопець, щоб відвернути увагу матері від наболілого.
– У крамниці? – перепитала Мирослава, важко дихаючи. – Завтра прийде батько, я запитаю у нього.
– Ти не цікавишся справами? А як же твоя мрія купити мені квартиру?
– Я це пам’ятаю, сину, – зітхнула Мирослава. – Все у нас буде добре.
– Обіцяєш, мамо?
– Обіцяю. Все. Бувай, – сказала вона стомлено та відключилася.
Розмова з сином вкрай її схвилювала. Мишко теж їй не повірив. Зараз їй