мурами з туфу та густою рослинністю блакитну гору з однією більш низькою вершиною та другою трохи вищою, що називається Везувій, і це був вулкан.
Але нічого з того, що ми мали перед очима щодня, або могли бачити, піднявшись на пагорб, не справляло на нас враження. Ми звикли зі шкільних підручників говорити з великою компетенцією про те, чого ми ніколи не бачили, що було невидимим, і це збуджувало нас. Ліла казала, що саме в напрямку Везувію було море. Ріно, який ходив туди, розповідав їй, що це була блакитна вода, що відблискувала, найкраще видовище. У неділю, особливо літньої пори, але часто навіть взимку він бігав з друзями купатися, і обіцяв взяти її з собою. Звичайно, він був не один, який бачив море, його бачили й інші, кого ми знали. Одного разу він розмовляв з Ніно Сарраторе та його сестрою Марізою та заявив беззаперечним тоном, що він вважає нормальним ходити туди досить часто, щоб з’їсти таралло та морепродукти. Навіть Джильйола Спаньюоло була там. У неї, Ніно, Марізи були, на щастя для них, такі батьки, які дозволяли дітям далекі прогулянки, не тільки короткі прогулянки в парку навпроти церковного приходу. Наші були не такими, то в них не було часу, то не було грошей, то не було бажання. Це правда, що мені здавалася пам’ять про море неясною блакиттю, моя мати відвезла мене туди зовсім маленькою, коли треба було посипати морським піском хвору ногу. Але матері я мало вірила та погоджувалася з Лілою, яка про це нічого не знала, що й я про це нічого не знаю. Таким чином, вона запланувала зробити, як Ріно, – вирушити в дорогу самій. Вона переконала мене, щоб я її супроводжувала. Завтра.
Я встала рано, зробила все, начебто повинна була піти в школу, взяла суп з хліба в гарячому молоці, портфель, фартух. Я чекала, як зазвичай, Лілу біля воріт, але замість повернути вправо ми перейшли через автостраду та пішли ліворуч, у бік тунелю.
Був ранній ранок, а вже добре припікало. Був сильний запах землі й трави, що сушилися на сонці. Ми пробралися через високі кущі непримітними стежками, що вели до рейок. Дійшовши до опори електропередач, ми зняли наші фартухи та поклали їх у портфелі, які сховали в кущах. Потім ми швидко пройшли через сільську місцевість, ми знали її дуже добре, та полетіли дуже збуджені по схилу, що привів нас до захисної огорожі тунелю. Арка праворуч була чорнісінька, як смола, ми ніколи не були в такій темряві. Ми взялися за руки та пішли. Це був довгий прохід, світлове коло виходу здавалося далеким. Після того як ми звикли до темряви, оглушені гуркотом кроків, побачили струмочки сріблястої води, що поволі стікали по стінах, великі калюжі. Ми йшли дуже напружені. Потім Ліла вигукнула та сміялася, як довго не стихав вибухлий звук. Після того настала моя черга кричати та сміятися. З того моменту ми не робили нічого іншого, а тільки кричали, разом і окремо: сміх і крики, крики і сміх, для задоволення, щоб почути, як воно посилюється. Напруження спало, почалася подорож.
У нас попереду було ще так багато годин, протягом яких жоден з членів нашої родини не буде нас шукати. Коли я думаю про задоволення бути вільною, я думаю про початок цього