який, за її словами, по вуха закохався в неї. Я намагалася її слухати, та мені це набридало. Час від часу я бачила Лілу, яка розважалася з Кармелою Пелузо, вона також відвідувала якусь школу, де теж провалилася на іспитах. Я відчувала, що Ліла більше не хоче дружити зі мною, і це мене ще більше пригнічувало, неначе мені хотілось спати. Інколи сподіваючись, що моя мама перестала мене помічати, я просто йшла, лягала в ліжко та дрімала.
Одного дня, так лежачи в ліжку, я насправді заснула та раптово прокинулася від відчуття вологості. Зірвавшися, я кинулася у вбиральню, щоб зрозуміти, що трапилося. Там я побачила, що труси забруднені кров’ю. Сповнена жаху від нерозуміння, що трапилося, можливо, ще й побоюючись докорів матері за те, що поранилася, я добре вимилася, випрала і віджала білизну, надягла її мокрою та вийшла на тепле подвір’я. Моє серце неупинно стукало в грудях від остраху.
На вулиці я зустріла Лілу та Кармелу, з якими ми влаштували прогулянку до церковного приходу. Я знову відчувала вологість та намагалася заспокоїти себе думками, що, можливо, це просто ще волога від прання білизна. Коли страх сягнув апогею, я прошепотіла Лілі:
– Я маю тобі сказати одну річ.
– Яку?
– Я хочу сказати це лише тобі.
Схопивши за руку, я намагалася відтягнути її подалі від Кармели, та вона нас переслідувала. Нарешті хвилювання взяло гору, і я вирішила зізнатися їм обом, але зверталася я лише до Ліли.
– Що це може бути? – спитала я.
Кармела знала і все одразу зрозуміла. В неї це вже впродовж року траплялося щомісяця.
– Це нормально, – відповіла вона. – Так влаштований жіночий організм, кілька днів іде кров, може боліти живіт і спина, але потім все проходить.
– Ти в цьому впевнена?
– Так.
Мовчання Ліли мене ще більше зблизило з Кармелою. Та натуральність, з якою вона розповідала те, що знала, привабила мене. Весь день, аж до вечора, я проговорила із нею, переконавшися, що від такого поранення не помирають. Більш того: «Це означає, що ти стала дорослою і здатною народжувати дітей, якщо чоловік покладе тобі у живіт ту свою штуку».
Ліла так і залишалася мовчазною, не сказавши нічого або майже нічого. Ми запитали, чи траплялося з нею те саме. Було видно, що вона вагається, та врешті-решт неохоче відповіла, що ні. Для мене стало відкриттям бачити її молодшою, молодшою, ніж я її коли-небудь сприймала до того. Вона була на шість чи сім сантиметрів нижчою за мене, худюща, а її шкіра залишалася блідою, незважаючи на цілі дні, проведені на сонці і свіжому повітрі. Вона провалила іспити, та в неї ніколи не йшла кров. А ще жоден хлопець не освідчувався їй.
– У тебе теж буде, – сказали ми вдвох вдавано утішливим тоном.
– Мені це байдуже, – відповіла вона. – У мене цього нема, тому що я не хочу, це в мене викликає відразу. Більш того, мені огидні й ті, в кого це є.
Вона забралася йти геть, та потім зупинилася, щоб запитати в мене:
– Як твоя латина?
– Чудово.
– Легко