глянув на неї азартно. – Ну, що? У готель? А може, давай отут, у джипі… Як молоді…
– Ще вчадіємо! – норовливо смикнула плечиком царівна.
Додому повернулася о третій ночі. Навпомацки в темряві по прохідній вітальні – вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очі заплющити й полетіти у мрії. Ох, скоро нове життя настане! І шкіряним кріслам у ньому місце знайдеться, і вітринам із порцеляною… Дісталася старенького дивана, на якому більш як тридцять років із законним чоловіком боки м’яла: уже якось потерпить до Нового року в старій хрущовці поряд із Валею-невдахою і донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового мужчину не розповідала, а Ада першою звідси вшиється.
– Що за… – диван нерозкладений, порожній. А Валя де?!
Увімкнула світло, роззирнулася: чоловік сидів при стіні на підлозі – розгублений, тьмяний. Від різких жовтих ламп мружив очі, затуляв їх долонею.
Ада аж психонула подумки. От ти Валю, сука! Не даси спокійно в новому житті похлюпатися! Оце будеш дорікати-совістити поглядом своїм беззахисним, за душу сіпати, наче то спрацює!
Узяла себе в руки, вмостила зад поряд із Валею на підлогу.
– А чого не спиш? – спитала якомога спокійніше.
– Чекав…
– Так чекав, що й до дивана дійти не зміг?!
– Не знав…
– Чого?!
– Що без тебе так…
– Як?!
– Зле…
– Так зле, що і жити не зможеш? – спитала царівна гонорово.
– Зможу, – відказав Валя. – Ти голодна?.. Може, тобі пельменів зварити, Адочко?..
Ну не сука?! Ада підскочила – як хто голкою в зад штрикнув. Нахабно роздягалася перед чоловіком, наче від вигляду її вже всохлого немолодого тіла Валя мав геть втратити розум, забути не тільки про пельмені – взагалі про все, щоби вже не жити без своєї царівни. Дивилася на чоловіка зверхньо.
– І довго сидітимеш?! Диван розстели, – кинула зі звичною стервозністю.
Вляглася. Окуляри підняла.
– Валю… А що ти мені на Новий рік подаруєш? – спитала глумливо.
Мар’яна забула про свята. Клаптик паперу з нерозбірливим підписом, який мати принесла доньці, сотворив справжнє диво, і річ не в тім, що відтепер Мар’яна мала змогу без перешкод порпатися в архівних фондах, хоч у Києві, хоч у Чернігові, хоч на Закарпатті, хіба то головне? Хотинський раптом змінився – не впізнати. Покрутив у руках папірець, який Мар’яна принесла на роботу вже за день після вечері з гарним чилійським вином, задумався.
– Переїжджай до мене, Мар’яно, – сказав.
І оце при всіх, в офісі. У колег синхронно відвалилися щелепи, і тільки у Льови Шендрика вистачило мужності признатися Мар’яні після того, як минув шок:
– Вибач, що глузував… Ну, чесно – помилявся. Справді думав: Хотинський на тобі душевну порожнечу перечікує.
– Чому ти вирішив, що Хотинський зверху? – підколола колегу Мар’яна, розсміялася, бо вже надто ошелешеним виглядав завжди іронічний алкаш Льова.
– А-а-а… Ну, якщо так… – тільки і відповів.
Мати теж здивувалася.
– Переїжджаєш?!