сім’я твоє навіки порожнім стало! Щоби могила тобі за постіль! – роз’ярилася пані Станіслава після того, як плітки ті до неї доповзли. Щодня Богові поклони била: покарай його, Господи!
Дорошеві й без прокльонів дружини душа боліла. Щоразу на крилах летів до мальовничої садиби під Ніжином, де під боком старого дядька Самійла поселив Перпетую з десятком кріпаків їй на служіння, та чим ближче під’їжджав, тим дужче стискалося серце. «Занапастив я тебе, Перпетує! – плакала душа. – Красне щастя обіцяв, усьому світові мріяв показати красу твою незбагненну, а зачинив у чотирьох стінах, як злодюжку за провину яку! Обманув… Та хіба маю сили від тебе відмовитися, відпустити в білий світ вільною птахою? Скорше вмру!»
– Не журіться, – Перпетуя зустрічала з посмішкою. – Вірю я вам, Яремо Петровичу, як би батькові покійному чи матінці рідній вірила. З доброї волі я отут вас щодня виглядаю, мій янголе добрий. Лишень скажіть, якщо ваша ласка, чи довго ще нашого щастя чекати, коли ви приїдете й уже ніколи не покинете мене.
Дорош чорнів, цілував білі рученьки до безтями.
– Ягідко моя дорогоцінна! Сонечко ясне! Тільки у ваших обіймах дихаю, а як немає вас поряд – думка про вас змушує гортати дні, щоби дочекатися нової зустрічі нашої. Потерпіть, люба моя Перпетує. Клянуся серцем своїм, що живе тільки любов’ю до вас, – скоро наше щастя! – молов-мордувався, гадки не мав, як розрубати вузол, що сам його й закрутив.
У любові, тривогах і відчайдушних Дорошевих обіцянках згасла осінь, завірюхами пролетіла зима, а навесні Дарка, дівка-кріпачка, що прислужувала Перпетуї, нашепотіла пану, коли той одного разу приїхав до тихої садиби під Ніжином:
– Важка наша Перпетуюшка… З самої зими важка. Вона ж молодюсінька, не всього навчена, от і не розуміє, з чого їй млосно та все капустки квашеної хочеться. Я їй усе чисто розтовкти хотіла, а Перпетуюшка лиш почула – у сльози. Не хочу, голосить, щоби моє дитятко байстрюком на світ Божий народилося. Хоч би руки на себе не наклала зі смутку…
– Перпетує! Птахо моя легкокрила! – Дорош ішов анфіладою кімнат, стривожено кликав своє щастя, та вперше Перпетуя не зустрічала свого доброго янгола.
– У бібліотеці панночка, – доповіла кріпачка, отримала срібний карбованець.
Ще ніколи не бачив засмучений Дорош, щоби так горювали сині очі. Тремтіла біля вікна. Почула Яремин голос, стрепенулася, рученята до грудей притисла, в очі йому глянула… «Погубили ви мене навіки, вельможний пане…» – прочитав, не помилився.
Застиг. Лиш мить думав. Вийшов, залишив розгублену Перпетую в ще більшому відчаї. Посунув до опочивальні, зняв із покуття ікону Пресвятої Богородиці, з нею й повернувся до бібліотеки. На коліна перед Перпетуєю впав, на Богоматір перехрестився…
– Хай покарає Мати Божа, якщо хоч слово нещире з вуст моїх злетить, – замовк, голову опустив. – Тяжку ношу звалив я на плечики ваші слабкі, сонце моє… Думав, сам-один… за нас обох… зможу щастя наше в долі відвоювати,