Світован. Мирослав Дочинець

зустрів ще кілька старих садибок.

      – Місце не до місця. Мені сей посад показали птиці.

      – Птиці? – здивовано перепитав я.

      – Ай. Я йшов за ластівками – і прийшов. Ластівці любо там, де чистий воздух. Не просто свіжий, а доконечно чистий. Розумієш? Відчуваєш, який тут люфт?

      – Так. А хіба інші птахи не люблять чисте повітря?

      – Птиці як люди, до всього обвиклі. Взяти галок, то вони гуртуються там, де нечистий воздух, недобрі місця. Навіть худоба їх обминає… Але воздух ще не все. Жити треба при добрій воді. Мені теж показали її птиці. Правда, не живі.

      – Як це?

      – Ну, звично як. Птиця чує свою кончину. І летить до води, до доброї – лісової чи горової. Аби в затишші, змочуючи дзьоб, тихо відійти. На добрій воді вона ще потягне якийсь час. Тому чим ситніша вода, тим більше в окрузі джерела пташиних кісток. Розломиш кісточку, роздробиш її камінцем – і збагнеш повноту води. Чи все в ній є те, що треба нашим кісткам і нашому мозку?! Так я надибав свою криницю. І сей осідок. Бо якщо птицям небесним тут утішливо вмирати, то й чоловікові спокійно жити…

      Я спрагло слухав його, приголомшений простою, але якоюсь прихованою правдою. Правдою про цей живий світ, у якому все суще ув'язане в єдине вселенське намисто. І кожна та мізерна намистина є рівновеликою одиницею у великій реєстратурі Неба. Так ось про які речі мовчав цей дивний дідуган, і тепер спроквола вилущує їх, наче насінини з кленової лопатки-стручка. Так ми в дитинстві роздирали ті гнучкі пластини, вилизуючи поміж зерняток гіркувато-солодку смолку, від якої аж язик терпнув. Бо ласощі природи, як і смак істини, мабуть, однаково солодкі і гіркі водночас.

      – Хто вам відкрив ці потаємні речі? – запитав я наївно.

      – Вони не потаємні. Вони на поверхні і в глибині – в мені і в тобі. Рівняй себе по природі. Тоді не порушиш її мудрої рівноваги. І стоятимеш під сим невидимим коромислом твердо і рівно. І душа буде ходити рівно. На вічних своїх дорогах.