канцелярії.
Зауважену тенденцію доволі виразно ілюструє перепис Полтавського полку 1732 р., в якому до категорії бунчукових товаришів включено трьох представників козацького товариства: Івана Левенця, Івана Тарнавського і Дмитра Колачинського. Усі вони були доволі знаними й заслуженими на Полтавщині та в Гетьманаті загалом козаками. Зокрема, Іван Левенець (син полтавського полковника Прокопа Левенця) упродовж 1701–1709, 1725–1729 років обіймав уряд полтавського полковника. Іван Тарнавський у переписних книгах 1719 і 1721 роках записаний як сотник старожанровський, а Дмитро Колачинський (зять полтавського полковника Івана Черняка) перед 1719 р. та у 1721 р. обіймав уряд сотника великобудищанського. Відразу після бунчукових товаришів у переписі 1732 р. вписано й двір «знатної вдови бунчукової» – «Ірини Іванової Чернякової»[79], тобто вдови по ще одному полковнику полтавському Івану Черняку. Натомість у компутах Чернігівського полку впродовж XVIIІ ст. зустрічаємо аж 17 прізвищ дітей, онуків і правнуків чернігівського полковника Юхима Лизогуба, котрі звання бунчукового отримали саме завдяки службі свого знаменитого предка.
Десь в останнє десятиліття XVII ст. відбувається виокремлення з середовища значного товариства найнижчого чину неурядової старшини – інституту значкових товаришів. Щоправда, відповідна назва з’явилася лише на початку XVIIІ ст., а офіційний чин із постійною назвою «значкове товариство» закріпився внесенням до полкового чи окремого компуту лише в кінці гетьманування І. Мазепи, або, що вірогідніше, в часи гетьмана І. Скоропадського.
В ході формування інституту суттєвих змін зазнавали його статусні показники. Так, якщо спочатку верхівка значного товариства полку отримувала лише судовий імунітет, то з часом вона за аналогією з бунчуковими товаришами, але на нижчому, полковому, рівні повністю була виведена з-під влади сотника та перейшла під присуд полкового суду і пряме управління полковника, формувала при ньому військовий почет, і мала права й привілеї, належні козацькому старшинському стану. Престижність звання визначалася передовсім його підпорядкуванням у полку лише полковнику, важливим службовим авансом – можливістю посідати вакантні уряди, а також привілеями у вигляді права на ґрунти, заняття промислами, звільнення від податків та інші пільги. Значковим товариш ставав за умови вписування його до числа значкового товариства в полковий чи окремий компут. Цьому передував універсал полковника з відповідним наказом.
Як і з бунчуковими товаришами, чітко визначеної загальної кількості значкових у межах усього Гетьманату тривалий час не існувало. Як, власне, і наперед визначеного співвідношення за полками. Хоч центральна влада, варто зауважити, намагалась не допускати стрімкого збільшення кількості значкових, оскільки це зменшувало категорію сотенних козаків, на плечах яких і лежав тягар військових походів і різних нестройових служб. На середину 20-х років XVIII ст., за підрахунками І. Кривошеї, загальна кількість значкових у полках становила близько