келиха гості.
– З Новим роком!
За якусь хвилину він увімкнув магнітофон. Кімнату наповнили звуки чарівної мелодії. Він підійшов до жінки і простягнув руку:
– Дозвольте…
Вона підвелась, поклала руки йому на плечі й рушила в такт музики. Під ніжним шовком сукні випромінювало тепло молоде жіноче тіло. Він обхопив її стан руками, божеволіючи від щастя. Тонкий аромат вишуканих парфумів затуманював мозок, відсторонював від дійсності, переносячи у неземний світ, у світ, де існують лише почуття й бажання, де немає сірості та приземленості.
Вони дивилися один на одного, не вимовивши ще жодного слова. Звабливі уста манили до себе музикою жаги. Він наблизив своє обличчя до неї. За якусь мить їхні уста злилися у довгому поцілунку. І все зникло: і Новий рік, і творчі невдачі, і власні переживання, все…
…Він розплющив очі. Крізь фіранки пробився тоненький промінь сонця і тихо, як кошеня, приліг на килимі. На столі стояла пляшка з недопитим шампанським і догорілі свічки. Його погляд зупинився на ялинці. Під самим низом, на одній з її лапатих гілок лежав серпанок. Здавалося, що то Святий Миколай необережно натрусив снігу, побувавши тут уночі.
Він підвівся з ліжка і підійшов до ялинки. Рука повільно простягнулася вперед і пальці схопили той «сніг». Війнуло знайомим ароматом. То були парфуми чарівної незнайомки з зоряними очима і таким же ім’ям. Щось усередині обірвалося і зникло, лишивши по собі тільки гострий біль. Свято закінчилося…
Минуло півроку… Життя продовжувало грати свою симфонію, але вже в іншій тональності. Художник-невдаха пішов разом із старим роком, а майстер збирав плоди своєї слави. Його роботи мали незаперечний успіх у цінителів мистецтва, про нього говорили й писали. Він цілими днями перебував у майстерні або на зустрічах. І тільки пізно ввечері, коли місто поступово засинало, закутавшись в оксамитовий плед ночі, він брав у руки прозорий серпанок, і його душа летіла у небесний простір, туди, де проліг Чумацький шлях, аби віднайти там зірку, що подарувала йому свято. Але про те ніхто не знав…
1998 рік
Блакитні вогники
Присвячується М. М. Г.
Марічка сиділа на березі й задумливо дивилася вгору. Що вона там запримітила? Це необачне сонце… Поволі сідаючи за гори, воно необережно зачепило відерце і чорно-синя фарба залила небо і землю. Настала ніч…
З Маріччиних грудей вирвався тихий стогін. «Ш-ш-ш-ш-ш», – заспокоїли смереки.
Легкий вітерець, немов закоханий легінь, голубив дівоче волосся, перебирав біляві кільчики, лоскотав ними обличчя.
Марічка дивилася на небо. А там, у незбагненній чорній безодні хтось запалив блакитні вогники. І вони, немов сполохані зайченята, тремтіли під могутнім натиском космічних вітрів. Здавалося, ще один подих і вони згаснуть навіки.
Марічка знову зітхнула. Ці вогники так нагадують очі… Рідні й далекі очі…
…Марічка тоді вчилася у гімназії. Одного вересневого дня двері класної кімнати відчинилися і на порозі став молодий учитель. Він мав посісти місце