прокралася до дверей, кинувши по дорозі погляд спочатку на диван, де нікого не побачила – злякалася, потім в кухню – там все ще сидів застиглий Антон. Відсунувши кришечку з вічка, заглянула у нього. На східцевому марші крутилися двоє здорованів у міліцейській формі. Спочатку вони дзвонили у двері Лаврентія, потім в сусідські ліворуч. Там їм теж ніхто не відкрив. Ліка знала, що там живе літня пара. Вони на вихідні поїхали на дачу і на всякий випадок залишили їй ключ. Нарешті міліціонери підійшли до її дверей. Дівчина дозволила їм досхочу награтися дзвінком – не відчинила. Потоптавшись ще пару хвилин, захисники правопорядку пішли.
«Швидко вони», – подумала Анжеліка, а вголос промовила:
– Це міліція. Цікаво, звідки вони дізналися, що ви знайомі з Лавром?
– Сьогодні це не проблема, – глухо відгукнувся з кухні Антон.
– Та так – Інтернет і інші сучасні технології… Розумію!
– Чому ви не відкрили? – запитав Антон, не повертаючи голову.
– Не знаю. Напевне, тому, що хотіла, щоб ви спочатку з Лавром поговорили.
Раптом Ліка підскочила на місці – за її дверима знову пролунала вимоглива мелодія дзвінка.
– Певне, почули наші голоси і повернулися… Тепер не відкрутитися.
Вона відчинила двері:
– Лавр!
– Дякую, Анжеліко, – сказав той на знак вітання. – Антоне, йдемо до мене! А ти куди?
Лавр побачив, що дівчина вже натягла домашні спортивні штани й кофтинку замість халата і підходить разом з його другом.
– Як куди? До тебе, – вона навіть не стала, як звичайно, заперечувати, що Лавр назвав її повним ім’ям, яке вона так ненавиділа.
– Ні. Нам треба поговорити удвох. По-чоловічому.
І вони вийшли.
«Ах, от як? Значить, коли треба пустити в будинок незнайомця, хоч і вашого, Лавре Георгійовичу, друга, Ліка потрібна! Як ночувати у квартирі з чоловіком, який, можливо, вбив свою наречену, так теж нічого! А хто сказав, що він не вбивав? Він сказав? Та мало що він сказав! Значить, коли вам треба, то Ліка будь добренька, а як дізнатися, що відбувається, то по-чоловічому? Нічого у вас, Лавре Георгійовичу, не вийде!»
Вона вийшла зі своєї квартири і впевнено подзвонила в сусідські двері.
– Я вам кави зварю, поки ви розмовляти будете, – пробубніла скоромовкою, тільки-но господар відчинив двері, і проскочила під рукою Лавра у коридор. – До речі, міліція вже до тебе приходила, тож якщо хочете поговорити, нікому не відчиняйте. І не називай мене більше Анжелікою, – додала, сичачи і, притулившись до дверей спиною, зачинила їх.
Лавр, високий і ставний, зверху вниз подивився на Анжеліку великими темно-карими очима крізь скло стильних круглих окулярів (усі ботаніки – очкарики). Зовні він був прямою протилежністю друга: смаглявий, з коротко стриженим темним, майже чорним волоссям, вольовим підборіддям, впертими, чітко окресленими губами на вузькому обличчі і зовсім не маленьким, але рівним носом.
– Будь ласка, Лавр! Я не буду заважати! Я тільки зварю вам кави! Зрештою,