відповів я, – але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но «Баккарді-коктейль»! – гукнув я Фредові.
Фред приніс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та підсмаженими кавовими зернами.
– А мою пляшку постав коло мене, – сказав я.
Помалу все набувало певної форми і звучання. Зникла нерішучість, слова з’являлися самі собою, і я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як наринає на мене, підхоплює велика, лагідна хвиля, як ці порожні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче витає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розступилися, і це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемне укриття, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми заховались, загадково навіяні одне одному присмерком часу. Знітившись, дівчина сиділа на своєму стільці, чужа й таємнича, наче закинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені здавалося, наче це вже не я, наче це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони набували іншого змісту, втручаючись в інші, барвистіші сфери, несхожі на ті, де відбувалися дрібні події мого життя: я знав, що слова мої – неправда, що вони вже фантазія, брехня, та мені було байдуже – правда була безрадісна й сіра, і тільки почуття та ореол мрій були справжнім життям.
Мідна купеля бару мінилась вогнями. Час від часу Валентин підіймав свою чарку й мурмотів якусь дату. За вікнами приглушено хлюпотіла вулиця, сповнена крику хижих птахів – сигналів автомашин. Коли хтось розчиняв двері, з вулиці ніби хлюпав зойк – зойк старої баби – лайливої і заздрісної.
Було вже темно, коли я одвів Патрицію Гольман додому. Повертався я, не поспішаючи, нараз відчувши себе самотнім і спустошеним. Накрапав дрібний дощ. Я спинився перед вітриною і аж тепер відчув, що перебрав міру. Відчув цілком ясно, хоча й твердо стояв на ногах.
Мене враз наче жаром обсипало. Я розстебнув пальто та збив капелюх на потилицю. Стонадцять чортів! Знов мене занесло чортзна-куди! Чого тільки я їй не наплів? Я не зважувався навіть обміркувати це докладніше. Де там – я вже й не пам’ятав, що саме говорив, і це було найгірше. Тепер, коли я сам-один стояв на холодній вулиці, де повз мене гуркотіли автобуси, все здавалося зовсім інакше, як у напівтемному барі. Я сам себе проклинав. Гарне враження справив я на дівчину – що й казати! Вона ж усе помітила. Адже сама вона майже нічого не пила. А коли прощалися, якось так дивно подивилася на мене…
Господи! Рвучко повернувшись, я зіткнувся з низеньким опасистим чоловіком.
– Що таке! – люто просичав я.
– Повилазило тобі, опудало солом’яне? – загавкав на мене товстун.
Я витріщився на нього.
– Людей не бачив, чи що? – дзявкав він далі.
Саме така зустріч була мені потрібна.
– Людей, безперечно, бачив, – сказав я, – але щоб прогулювалися пивні бочки, такого ні!
Товстунові не заціпило. Він спинився, надимаючись від гніву.
– А чи не пішов би ти до зоопарку! – скипів він. – Замріяним кенгуру нічого вештатися по вулиці.
Я