він би полетів у Лондон. І він не знав, чому сказав, що мрія померла, адже сам так не думає. Мабуть, десь прочитав і зачепився за ці слова. Хоча сам він не вважав, що «мрія помирає». Для початку, хто такий мрійник? Єдина інша мрія, яка спадала йому на гадку, це слова з промови Мартіна Лютера Кінга «У мене була мрія…». Але вислів про те, що мрія померла, означає, що вона народилась і зараз їй настала смерть. Лише мрійники могли б сказати, що вона померла, а від їхнього імені ніхто таке сказати не в змозі.
А потім він промовив до мене ціле речення грецькою і здивувався, коли я відповіла, що не розумію грецької.
Безкінечно ніяково мати прізвище Папастерґіадіс і не знати мови свого батька.
– Моя мати англійка.
– Так, – відповів він своєю досконалою англійською. – Я у Греції був лише один раз, у Скіатосі, але зміг набратися кількох фраз.
Немов він навмисне мене ображав за те, що я недостатньо грекиня. Батько покинув матір, коли мені було п’ять, а вона – англійка й переважно розмовляє зі мною англійською. А до нього це який має стосунок? Хай там як, а він мусить перейматися вжаленим медузою місцем.
– Я бачив тебе на площі з матір’ю.
– Звісно.
– Їй важко ходити?
– Часом Роуз може йти, часом – ні.
– Твою матір звуть Роуз?
– Так.
– І ти називаєш її на ім’я?
– Так.
– Не кажеш їй «мама»?
– Ні.
Торохтить холодильник, що стоїть у кутку медпункту, скидаючись на щось мертве й холодне, але з пульсом. Мені стало цікаво, чи є там вода. «Agua con gas, agua sin gas»[1]. Я завжди розмірковую над тим, як зробити так, щоб вода для матері була такою, як треба.
Студент зиркнув на годинник. «За правилами всі вжалені мають залишатися тут протягом п’яти хвилин. Щоб я міг пересвідчитись, що в тебе немає серцевого нападу чи якої іншої реакції».
Він показав на графу «фах» у бланку, яку я не заповнила. Можливо, через біль від ужалення, але я зрештою почала розповідати йому про моє жалюгідне мініатюрне життя. «У мене власне не робота, а турбота, і це моя мати Роуз».
Він водив пальцями по своїй литці, поки я розповідала.
– Ми приїхали в Іспанію на огляд у клініку Ґомеса, щоб дізнатися, що насправді в неї з ногами. Наш перший огляд через три дні.
– У твоєї матері параліч кінцівок?
– Ми не знаємо. Це загадка. Вже давненько триває.
Він почав розгортати скибку білого хліба, обмотану харчовою плівкою. Я гадала, що це друга частина лікування від ужалення медузою, але то виявився сендвіч з арахісовим маслом, як він сказав, його улюблений обід. Він відкусив шматочок і, поки пережовував, його масна борода ворушилася. Мабуть, він знає, що то за клініка Ґомеса. Про неї всі високої думки, а ще він знається з жінкою, яка здала нам в оренду маленьку прямокутну квартиру на пляжі. Ми вибрали її, бо там немає сходів. Усе розташовано на одному поверсі, обидві спальні поруч, а неподалік – кухня, і вона поряд з головним майданом та місцевим супермаркетом «Спар». А ще по сусідству