– усі селяни зібралися, щоб із ними попрощатися. Уздрівши селянина Гейворта, канібали помітили, що ходить він без милиць.
– Не розумію! – вражено вигукнув один з канібалів-чоловіків. – Я думав, ми вашу ногу з’їли!
– Таки з’їли! – підтвердив Гейворт. – Однак у дивних з Болотяної Твані, коли вони гублять кінцівки, відростають нові[4].
На обличчі людожера промайнув загадковий вираз. Він наче ще щось намірявся сказати, та потім передумав. Натомість сів на коня й разом із двома своїми супутниками вирушив у дорогу.
Минали тижні. Життя в Болотяній Твані повернулося у звичну колію – для всіх, крім селянина Гейворта. Він став якийсь неуважний, і часто тепер протягом дня селяни помічали, як він замислено спирається на сапку й дивиться кудись на болота. Він думав про капшук із грішми, який заховав під мостину долівки. Що ж йому з ними робити?
Усі друзі давали йому поради.
– Можеш собі купити повну шафу ошатної одежі, – запропонував селянин Беттельгейм.
– І де я її носитиму? – спитав селянин Гейворт. – Я цілий день, не розгинаючись, стою на болоті; шкода одягу, пропаде.
– Можеш купити собі бібліотеку гарних книжок, – порадив селянин Гегель.
– Але я не вмію читати, – відказав Гейворт, – і ніхто в Болотяній Твані не вміє.
А найдурнішу пораду дав селянин Башляр.
– Купи слона, – сказав він, – болотяне зілля на базар возитимеш.
– Але він усе зілля поїсть, ще й продати не встигну! – роздратовано заперечив Гейворт. – От би хату до ладу привести. Очерет не рятує від вітру, і взимку протяги гуляють, холодно.
– Можеш грішми стіни обклеїти, – придумав селянин Андерсон.
– Не будь дурнем! – гримнула на нього селянка Саллі. – Купи нову хату, та й по всьому буде!
Так Гейворт і вчинив: збудував хату з дерева, першу таку в Болотяній Твані. Була вона невеличка, проте міцна й добре захищала од вітру. В ній навіть двері були, такі, що відчинялися й зачинялися на петлях. Селянин Гейворт вельми пишався своєю хатою, і все село йому заздрило.
Минуло кілька днів, і до них знову завітали гості. Було їх четверо: троє чоловіків і жінка, – а що вбрані вони були в ошатний одяг і приїхали верхи на арабських скакунах, то селяни вмить зрозуміли, що це законослухняні канібали з узбережжя Послуху[5]. Однак ці канібали зовсім не схожі були на таких, що вмирають з голоду.
І знову селяни з’юрмилися довкола та зачудовано їх споглядали. Жінка-людожерка, вбрана в сорочку, виткану із золотої нитки, у штанах, застібнутих на перлини замість ґудзиків, і чоботах, оторочених лисячим хутром, сказала:
– Кілька тижнів тому до вашого села приїздили наші друзі, і ви були до них вельми ласкаві. А позаяк ми люди, що не звикли до ласкавості, то хочемо вам подякувати особисто.
І канібали зійшли з коней та вклонилися селянам, а відтак заходилися тиснути їм руки. М’якість шкіри людожерів неабияк вразила селян.
– Але, перш ніж ми поїдемо, є ще одне! – мовила людожерка. – Ми чули про ваш винятковий