мала знівечену великим бридким шрамом. Її було поранено. Але чи можна поранити фею?
Вона помітила той погляд, примружила очі й зморщила носа.
– Шрам, авжеж! – сказала зі своїм дивним акцентом. – Чому в тебе такий наляканий погляд? Аж така дивна справа для рицаря той шрам? Чи, може, він настільки бридкий?
Він повільно обіруч зняв кольчужний каптур, відгорнув волосся.
– То справа воістину для рицаря не дивна, – сказав, не без юнацьких гордощів демонструючи власний, ледь загоєний шрам, що тягнувся від скроні до щелепи. – А бридкі лише шрами на честі. Я – Галахад, син Ланселота дю Лак й Елайни, дочки короля Пеллеса, пана в Каер Беніку.[8] Рану цю завдав мені Бреун Безжальний, безчесний мучитель панянок, перш ніж повалив я його в чесному поєдинку. І насправді годен я прийняти з рук твоїх той меч, Володарко Озера…
– Вибач?
– Меч. Я готовий його прийняти.
– Це мій меч. Я не дозволяю нікому його торкатися.
– Але…
– Але що?
– Володарка Озера завжди… Вона ж завжди виринає з глибин і дарує меч.
Деякий час вона мовчала.
– Розумію, – сказала нарешті. – Що ж, скільки країн, стільки звичаїв. Прикро мені, Галахаде, чи як там тебе, але, схоже, натрапив ти не на ту Володарку, що треба. Я нічого не роздаю. І не дозволяю відбирати в себе. Це щоб усе було зрозуміло.
– Але ж, – відважився він, – ви прибули з Фаері, Володарко, чи не так?
– Я прибула, – сказала вона за мить, а її зелені очі, здавалося, вдивлялися в безодню простору й часу. – Я прибула з Рівії, з однойменного міста. З-над озера Лох Ескалотт. Припливла я човном. Був туман. Берегів я не бачила. Тільки чула іржання Кельпі… Моєї кобили, яка бігла слідом за мною.
Вона розправила на камені мокру сорочку. А рицар знову зітхнув. Сорочка була випрана, але не дуже добре. Усе ще видно було на ній патьоки крові.
– Принесла мене сюди річкова течія, – продовжила дівчина, чи не бачачи, що він помітив, чи вдаючи, що не бачить. – Річкова течія й чари єдинорога… Як зветься це озеро?
– Не знаю, – зізнався він. – Тут стільки озер, у Гвинедді…
– У Гвинедді?
– Авжеж. Ото нагорі І Уїтва. Якщо мати її по ліву руку і їхати лісами, то за два дні доберешся до Дінас Дінллею, а далі – до Каер Даталю.[9] А річка… Найближча річка – це…
– Неважливо, як зветься найближча річка. Ти маєш якусь їжу, Галахаде? Я просто помираю від голоду.
– Чому ти так на мене дивишся? Боїшся, що я зникну? Що полечу в засвіти разом із твоїми сухарем та ковбасою з яловичини? Не бійся. У моєму власному світі я трохи погралася з призначенням, втручаючись у нього, тому певний час не слід мені там з’являтися. Якийсь час побуду у твоєму. У світі, де вночі можна не шукати на небі Дракона чи Сім Кіз. У якому зараз друга повня після Бельтану. Чому, питаю, ти так на мене дивишся?
– Я не знав, що феї їдять.
– Феї, чародійки й ельфійки. Усі їдять. П’ють. І всяке таке.
– Перепрошую?
– Неважливо.
Чим уважніше він на неї