цю справу під стосом папірців і забудемо про неї? Якщо він просто робить це для проформи, я наполягаю, щоб ми призначили йому найсуворіше покарання.
– Дозвольте нагадати вам, докторе Рассул, – уриває її Матабан, – що суворість покарання не залежить від нас.
– Тоді ми мусимо рекомендувати найсуворіше покарання. Щоб професора Лур’є негайно звільнили й позбавили всіх матеріальних допомог і привілеїв.
– Девіде. – Це голос Десмонда Суорца, котрий досі не промовив жодного слова. – Девіде, ви впевнені, що обрали найкращий метод, аби впоратися з цією ситуацією? – Суорц повертається до голови комісії. – Пане голово, як я вже казав, коли професора Лур’є не було в кімнаті, я справді вважаю, що ми, члени університетської спільноти, не можемо ставитися до свого колеги з холодним формалізмом. Девіде, ви впевнені, що не хочете відкласти слухання, щоб мати можливість обміркувати все і, можливо, проконсультуватися?
– Для чого? Що мені обмірковувати?
– Серйозність вашої ситуації, яку ви, як на мене, несповна розумієте. Грубо кажучи, ви ось-ось утратите роботу. У наш час таким не жартують.
– То що ви порадите мені робити? Прибрати зі свого тону те, що доктор Рассул називає тонким глузуванням? Залитися слізьми щирого каяття? Чого буде достатньо, щоб урятуватися?
– Вам, можливо, нелегко в це повірити, Девіде, але ми за цим столом не ваші вороги. У нас бувають миті слабкості, у кожного з нас, усі ми прості люди. Ваш випадок не унікальний. І ми хочемо знайти для вас можливість продовжувати вашу кар’єру.
Гакім охоче втручається:
– Нам хотілося б допомогти вам, Девіде, знайти вихід із цього жахіття.
Вони – його друзі. Вони хочуть урятувати його від слабкостей, збудити, коли йому сниться жахіття. Вони не хочуть бачити, як він жебракує на вулицях. Вони хочуть, аби він повернувся в аудиторію.
– Щось у цьому доброзичливому хорі, – зауважує він, – я не чую жіночого голосу.
Западає тиша.
– Дуже добре, – каже він, – тоді дозвольте мені висповідатися. Ця історія розпочалася ввечері, я забув точну дату, але було це не так давно. Я прогулювався в старому парку коледжу, і так сталося, що там гуляла ще й панянка, про яку йде мова, міс Ісаакс. Наші стежки перетнулися. Ми перекинулися кількома словами, і тієї миті трапилося щось, що, не будучи поетом, я навіть не намагатимусь описати. Достатньо сказати, що з’явився Ерос. Після цього я вже не був таким, як раніше.
– Яким таким ви не були? – обережно питає жінка з бізнес-школи.
– Я перестав бути собою. Перестав бути нічим не зайнятим п’ятдесятидворічним розлученим чоловіком. Я перетворився на служника Ероса.
– Тобто ви нам пропонуєте таке виправдання? Неприборкуваний потяг?
– Це не виправдання. Ви хотіли сповіді, ось я вам і сповідаюся. Щодо потягу, він зовсім не був неприборкуваним. Соромно зізнатися, але в минулому я чимало разів придушував схожі пориви.
– А чи не здається вам, – уриває його Суорц, – що викладацьке життя за своєю природою вимагає