логічному музеї Афін, а це означало, що знайдений курос відповідав певному часу і місцю. Де й коли знайдено статую? Цього достеменно не знав ніхто, однак Бечина надав юридичному відділові музею Ґетті низку документів, пов’язаних з більш нещодавньою історією. Курос, згідно з документами, з 1930-х років перебував у приватній колекції швейцарського лікаря на прізвище Лауфенберґер, а він своєю чергою отримав її від добре відомого грецького арт-дилера Руссоса.
Геолог з Каліфорнійського університету Стенлі Марґоліс прибув до музею й протягом двох днів вивчав поверхню статуї за допомогою стереоскопічного мікроскопа з високою роздільною здатністю. Потім він узяв зразок завбільшки один сантиметр у діаметрі й два сантиметри завдовжки з ділянки трохи нижче від правого коліна і провів аналіз, використовуючи електронний мікроскоп, електронну мікропробу, мас-спектрометрію, рентгенівську дифракцію та рентгенівський флуоресцентний аналіз. Марґоліс виснував, що статую виготовили з доломітового мармуру, видобутого в стародавньому кар’єрі Кейп-Веті на острові Тасос. До того ж, повідомив Марґоліс, поверхню статуї вкрито тонким шаром кальциту, що дивовижно, оскільки доломіт перетворюється на кальцит лише через сотні, якщо не тисячі, років. Іншими словами, статуя була старою. Вона не становила якусь новітню підробку.
В музеї Ґетті були задоволені. Вже за чотирнадцять місяців після початку дослідження куроса музей домовився про купівлю статуї. Восени 1986 року вона була вперше виставлена на огляд. З нагоди цієї знаменної події New York Times помістила статтю на першій шпальті. За кілька місяців куратор відділу стародавніх артефактів музею Ґетті Маріон Тру написала про визначну покупку велику яскраву статтю до мистецтвознавчого журналу The Burlington Magazine. «Стоячи тепер без жодної зовнішньої підтримки, притиснувши руки міцно до стегон, курос випромінює впевнену енергію, що властива його найкращим братам. – Далі Тру тріумфально заявляє: – Бог чи людина, він втілює блискучу енергію молодості західного мистецтва».
Однак курос має одну проблему. Щось у його вигляді було негаразд. Першим це помітив італійський історик мистецтва Федеріко Зері, який є членом Ради опікунів музею Ґетті. Коли в грудні 1983 року Зері спустився в студію реконструкції Ґетті, він зловив себе на думці, що пильно розглядає пальці на руках статуї. Він не міг пояснити, але вони здалися йому неправильними. Наступною була Евелін Гаррісон. Вона є одним із провідних світових експертів із грецької скульптури і була в Лос-Анджелесі в Ґетті саме перед тим, як музей уклав до кінця угоду з Бечиною.
– Артур Готон, який тоді був куратором, повів нас поглянути на статую, – пригадує Гаррісон. – Він стягнув з неї тканину й сказав: «Що ж, статуя поки не наша, але буде наша за кілька тижнів». А я відповіла: «Прикро це чути».
Що ж Гаррісон такого побачила? Вона не знала. Тієї миті, коли Готон зняв тканину, Гаррісон лиш інстинктивно відчула: зі статуєю щось не так. Ще за кілька місяців Готон повів Томаса Говінґа, колишнього директора Метрополітен-музею, що в Нью-Йорку, також подивитися на статую. Говінґ завжди зауважує перше слово, яке виникає у нього в голові, тільки-но побачить щось нове, і він ніколи не забуде, яким було перше слово, коли він побачив курос.
– Слово було свіжий – свіжий, – пригадує Говінґ.
Чи варто казати, що свіжий не те слово, яке хочеться почути про витвір, якому дві тисячі років. Трохи згодом, міркуючи над тим моментом, Говінґ зрозумів, чому в нього з’явилася така думка:
– Я працював на розкопках на Сицилії, і там ми знаходили шматки й уламки таких статуй. І вони не мали такого вигляду. А цей курос має вигляд, наче його занурили в найкраще лате від Starbucks.
Говінґ повернувся до Готона.
– Ви вже заплатили за нього? – Готон, пригадує Говінґ, був ошелешений. – Якщо заплатили, спробуйте повернути гроші, – сказав Говінґ. – Якщо не платили, то й не робіть цього.
Тепер адміністрація музею Ґетті не на жарт розхвилювалася. Вони скликали спеціальний симпозіум, присвячений куросу, в Греції. Належним чином упакувавши статую, доправили її до Афін і запросили найкращих грецьких експертів зі скульптури. Цього разу хор занепокоєних був навіть гучнішим.
Якоїсь миті Гаррісон опинилася поруч із Георгом Деспінісом, директором Музею акрополя в Афінах. Він зміряв оком курос і зблід.
– Кожен, хто бачив, як викопують із землі скульптуру, – мовив він до Евелін Гаррісон, – може одразу визначити, що ця річ у землі ніколи не була.
Георгіос Донтас, голова Спілки археологів в Афінах, глянувши на статую, похолов.
– Коли я вперше побачив курос, – мовив він, – мені здалося, що між мною та цим витвором скло.
На симпозіумі за Донтасом виступав Ангелос Деліворріас, директор музею Бенакі в Афінах. Він довго розповідав про невідповідність між стилем скульптури і тим фактом, що мармур, з якого її вирізьблено, походить з острова Тасос. Зрештою він дійшов головної думки. Чому він вважає, що статуя є підробкою? А тому, що, вперше поглянувши на неї, він відчув чітке «інтуїтивне відторгнення». Вже до завершення симпозіуму його учасники дійшли згоди в тому, що курос не є тим, чим мав би бути. Музей Ґетті, а