можуть мати «лише вельми слабий успіх», тому «нехай отже не вирішають амбіції особисті а добро загалу руського!». Чи не найдоступнішими для жінок були доброчинні організації, що, головно, займалися опікою над дітьми, дівчатами, які шукали працю в місті, самотніми матерями і вдовами (Товариство опіки над слугами та робітницями, Товариство вакаційних осель, «Руська захоронка» тощо). Членство жінок у цих організаціях традиційно було найбільш чисельним, а філантропічний характер діяльності вважався найвідповіднішим для жінок заняттям.
Узвичаєні жіночі суспільні ролі і визначені для них права в рамках офіційного законодавства ґрунтувалися на тогочасних панівних уявленнях про несамостійність і психологічну «інакшість» жінок, а також на тезі про «природний поділ» гендерних ролей і сфер самореалізації, де за чоловіками визначалася царина публічна, активність і влада, а за жінками – царина родинна, пасивність і підлеглість.
У пошуках національно свідомої українки
Таке становище, утім, з останньої третини ХІХ ст. зазнавало дедалі більшої критики. Пасивність жінок, як культивована в них риса, дедалі очевидніше суперечила соціально-економічним та світоглядно-культурним змінам нового часу, що вимагали від жінок ініціативи і наполегливості, рівних суспільним характеристикам чоловіків. Таким змінам сприяли не лише ідеї емансипації, що поширювалися в Галичині літературою, пресою, мистецтвом, а й національно-політична риторика. Каталізатором усвідомлення українською елітою необхідності «виводити» жінок зі стін «дому і родини», де їх активно консервувала дотеперішня традиція, стали міжнаціональні польсько-українські стосунки. Саме на тлі постійних порівнянь з поляками українська інтелігенція побачила фактичну відсутність жінок як у громадському житті, так і у власній програмі національного розвитку. Ситуація мала особливо поганий вигляд через те, що не знайомі зі стратегічними національними планами своєї еліти українки підтримували чужу польську культуру.
Чи не найвиразнішим доказом цього була польська мова домашнього спілкування, якою до 80-х років ХІХ ст. користувалася більшість сімей з української інтелігенції. А оскільки дім і організація його простору вважалися цілковито жіночою сферою відповідальності, то жінок звинувачували у національній несвідомості і невиконанні патріотичних обов’язків.
Виправляти такий стан була покликана «національна емансипація» українок, обґрунтована у 1870-х рр. народовцем Володимиром Барвінським і сформована у його концепції «органічної праці». За задумом автора, зробити з жінок «свідомих українок» мала національна освіта та їх активніше залучення у громадсько-політичне життя. Як результат, ці процеси мали спонукати жінок робити правильний (тобто український) вибір національної ідентичності. Він був необхідний найперше з огляду на сімейні обов’язки жінки і материнство, оскільки саме жінки, за концепцією автора, повинні були відповідати за національний дух у родині та