різко загальмували і геройський капітан, перелетівши в ефектному сальто-мортале лобове скло, приземлився в пилюку задом догори.
– Ніхто тут довго не їздив, – обгризаючи курячу кістку, заявив з філософським виглядом племінник Гозана. – Не вийде, – він показав на Самада, котрий знову збирався всістися в машину, – далі дороги нема.
Тоді Самад зібрав свій напівпаралізований батальйон і розпочав марш-кидок на вершину пагорба, шукаючи ту війну, про котру одного дня зможе розповісти своїм онукам так, як колись розповідали йому про подвиги його прадіда. Йти було важко, бо обабіч стежки, котрою вони поволі просувалися, рясніла купа вирв від колишніх бомбардувань. Повалені дерева довкола вистромляли в повітря імпотентні, приречені на вмирання корені – щоби пробратися вгору, доводилося розчищати дорогу багнетами російських карабінів.
– Ніби ми в пеклі! – бурчав племінник Гозана, п’яно дряпаючись на якийсь із повалених стовбурів. – Тут усе, ніби в пеклі!
– Пробачте його. Він так емоційно на все реагує, бо ще молодий. Але це правда. Адже ми – як би це сказати – ми цього не прагнули, лейтенанте Джонс, – мовив Гозан, котрому дали на хабар дві пари черевиків, щоби він мовчав про несподіване підвищення обох друзів у чині. – Що нам з усім цим тепер робити! – Він витирав з обличчя сльози, котрі текли трохи від алкоголю й трохи від розчулення. – Що нам робити? Ми мирні люди. Ми не хотіли воювати! Цей пагорб, знаєте, він колись був мальовничим. Квіти, птахи, вони співали, розумієте? Ми люди Сходу. Чого нас мають зачіпати битви Заходу?
Цілком інстинктивно Арчі повернувся до Самада, очікуючи на одну з його промов, проте ще до того, як Гозан закінчив говорити, новоспечений капітан пришвидшив крок, а далі перейшов на біг, спонукаючи зробити те саме сп’янілих росіян, котрі поволі потрюхикали за ним з багнетами навпереваги. А Самад біг з такою швидкістю, що незабаром зник, завернувши за якусь перешкоду, неначе його ковтнула ніч. Арчі ще кілька хвилин вагався, а потім рішуче вивільнився з чіпких обіймів Гозанового племінника (той саме починав розповідати історію про кубинську повію, з котрою запізнався в Амстердамі) і побіг у той бік, де востаннє бачив блиск срібного ґудзика – якраз там гірська стежка робила черговий примхливий поворот.
– Капітане Ікбол! Зачекайте, капітане Ікбол!
Він біг, повторюючи цю фразу, розмахуючи ліхтарем, котрий вихоплював з пітьми ексцентричні антропоморфні тіні: ось чоловік, ось жінка на колінах, ось три собаки виють на місяць. Кілька разів Арчі помилково сприймав їх за справжніх істот.
– Ввімкніть ліхтарика! Ікбол! Капітане Ікбол! Жодної відповіді.
– Капітане Ікбол!
– Навіщо ти так мене називаєш? – почув він голос десь дуже близько праворуч. – Ти жзнаєш, що я ніякий не капітан?
– Ікбол? – ліхтар Арчі метнувся туди, звідки прозвучав голос, і висвітив Самада, котрий сидів на валуні, схопивши голову в руки.
– Нащо?