серйозно нашкодити комусь іще в процесі[20]?
Коли ми переживаємо, щ́о інші можуть подумати про нас, замість того щоби радіти тій людині, якою ми є, ми наче накриваємося мокрою ковдрою і відмовляємося від усіх принад життя.
Так, це частина нашого інстинкту виживання, тож ми переймаємося, чи не виженуть нас із племені і чи ми, відтак, не помремо від переохолодження, голоду або чи не з’їдять нас вовки. Але позаяк у нас є розум і здатність уявляти все, що спадає нам на думку, очевидною є й інша версія, що теж доволі правдоподібна: ти можеш піти з племені і започаткувати чи знайти інше, яке більше пасуватиме твоєму стилю. Ти здатен не тільки почати робити те, що тобі подобається, в оточенні людей, яких ти обожнюєш і з якими маєш якісь стосунки, а й одного дня усвідомити, що ти більше не пам’ятаєш імен людей, схвалення яких колись так відчайдушно чекав, і навіть думав, що помреш без нього.
Ніхто з тих, хто будь-коли вчинив щось велике, нове чи варте захоплення, не зробив цього зі своєї зони комфорту.
Відтак вони ризикували, що їх піднімуть на сміх, що вони програють, а може, навіть помруть. Подумай про братів Райтів[21]. Ти можеш уявити, який шлях вони пройшли?
Маргарет: Ви чули про нещасну Сьюзен?
Рут: Сьюзен Райт?
Хелен: Така ганьба. Нещасна вона жінка.
Рут: А що сталося?
Маргарет: Ну, її сини…
Хелен: Ніби вона вже не вистраждала достатньо. Ледь не померла, поки народила двох таких великих хлопців. Вони ж були майже як буйволи, а тут таке.
Маргарет: Здається, її обидва сини…
Хелен: Ти будеш доїдати пудинг? Не проти, якщо я візьму?
Рут: Та кажи вже, Маргарет!
Маргарет: Ну, це може прозвучати трохи дивно, але вони…
Хелен: І зараз її сини думають, що вони можуть літати. Який сором!
Маргарет: …Її сини думають… вони думають, що можуть літати.
Рут: Думають, що вони можуть літати?
Маргарет: Так, вони думають, що можуть літати. Вони більше ні про що не говорять.
Хелен: А вона ж нещодавно пофарбувала будинок. Вони тепер, напевно, будуть змушені поїхати з міста…
Як тільки ти відходиш на крок від стада і дозволяєш засвітитися своєму справжньому «я», одразу відчуваєш, немов стоїш перед ротою солдатів, які збираються тебе розстріляти (особливо якщо те, що ти хочеш зробити, є чимось надзвичайним і виходить за межі зони комфорту інших). Ось чому так багато людей із криком утікають від життя, якого вони так прагнуть. Дозволити, щоб на тебе лише поглянули, – уже ризик. От, наприклад, як ми ставимося до знаменитостей: кожен їхній рух критикують, обговорюють, оцінюють, їх намагаються сфотографувати без макіяжу. Не дивно, що половина з них опиняється у реабілітаційних центрах.
Ти відповідальний за те, що кажеш і робиш. Але ти не відповідальний за те, що інших людей це бісить.
Коли двоє людей прийшли в кінотеатр на один і той самий фільм, то одна людина може просидіти увесь сеанс із почервонілими очима,