це спіймати?
Не встиг хлопчик їй відповісти, як вона кинула гілочку слонові. Та описала в повітрі півколо і впала біля задніх ніг Чоти. Той махнув хоботом, наче відганяв муху, і залишився незворушно стояти.
Султанша пирхнула. У ту мить Джахан побачив Чоту її очима: величезний звір, який дуже багато їсть, а жодної користі не приносить.
– Ти кажеш мені, що це створіння нічого не вміє? – мовила Хуррем. То було скоріше ствердження, ніж питання.
– Ваша величносте, він бойовий слон. Такими були ще його діди й прадіди. Може, він і юний, але вже довів свою відвагу на полі бою.
Вона поглянула на нього – на цього хлопчика, не знайомого зі звичаями палацу.
– Бойовий слон, кажеш?
– Так… ваша величносте, Чота – воїн.
Вже у той момент, коли він промовляв ці слова, Джахан одразу пошкодував, що сказав неправду.
Султанша тихо перевела подих.
– Отже, вам посміхається удача. Скоро буде війна! – Хуррем наполовину обернулася до Головного білого євнуха. – Подбай, щоби цей звір долучився до нашого звитяжного війська.
Вона швидко пішла, а за нею слухняно подріботіли молодші дружини й служниці. Гвоздичний Каміль-ага, холодно позирнувши на слона і погонича, теж пішов. Але не всі залишили сад. Тепер на хлопчика дивилися дві постаті – султанова дочка і її няня.
– Ти засмутив мою шановану матінку, – сказала Міхрімах. – Ніхто не засмучує мою матінку.
– Я ненавмисне! – ледь не плачучи, відповів Джахан.
– Скажи, чому тобі так сумно?
– Слон не вміє битися, ваша високосте.
– То ти збрехав моїй матінці!? – вигукнула дівчинка, не так обурюючись, як сміючись. – Поглянь на мене, погоничу!
Джахан тільки глипнув на неї – і потупився від сорому. У цю мить він побачив пустотливий блиск дівочих очей на округлому, як у її матері, обличчі. Міхрімах сказала:
– Ти, виявляється, дурніший, ніж я думала. Скажи, ти коли-небудь був на війні?
Джахан похитав головою. Із дерева поблизу каркнула ворона. Голосно, хрипко, ніби застерігаючи.
– От і я теж. Але мандрувала я більше, ніж моя шанована матінка. Навіть ніж мої шляхетні брати! Мій поважний батечко так мене любив, що брав із собою у різні краї. Ми лише удвох туди їхали, – і тут у її голос закрався смуток. – Але більше він мене з собою не бере. Каже: «Ти вже не дитина». Мене тепер треба тримати подалі від чужого ока. А брати мої вільні, мов перелітні пташки. От коли б я народилася хлопчиком!
Почувши це загадкове зауваження, Джахан чемно не підводив голови. Але його догідливість, здається, її дратувала.
– Ну поглянь на себе і поглянь на мене! Ти хлопець, але ти боїшся битви. А я дівчина, а мені страх як хочеться з батьком на війну. Коли б ми хоч на час могли помінятися місцями!
Того вечора, зібравши всю свою мужність, Джахан пішов до Головного білого євнуха. Він пояснив йому: Чота ще юний і не готовий битися. Джахан говорив і говорив, повторюючи те саме усоте, – не тому, що євнух його не розумів, а тому, що коли б замовк, то міг заплакати.
– А до чого ж його готувати?