сон, щойно приліг. Сінан лишився біля нього, прикладав просякнуті оцтом шматки тканини до його лиця і рук і при тому продовжував різьбити. На світанку, коли лихоманка у хлопця минулася, Сінан розтиснув йому кулак, уклав щось йому в руку – і пішов. Уранці, коли хлопчик прокинувся – весь у холодному поту, але цілком здоровий, то виявив, що тримає в руці дерев’яного слоника. На його морді замість гострих, небезпечних бивнів було дві квітки.
Усе місто виглядало військо з походу. Від самого світанку люди вже почали виходити на вулиці та майдани – наче розливався густий, липкий шуруб.[40] Тисячі міщан, які бажали привітати переможців, вилазили на дерева, на дахи, мостилися на кожному лікті простору понад шляхом від Адріанопольської брами до палацу. Стамбул зі своїми зміїстими вуличками, підземними переходами і критими базарами увібрався в найкращі шати та весь заквітчався усмішками.
– Військо йде! – крикнув хлопчисько, який видерся на верхівку фонтана. Його слова, наче хвильки на поверхні ставка, покотилися навсібіч, досягли берегів натовпу, а звідти знову обернулися до центру, змінюючись дорогою. Коли вони повернулися до того самого бешкетника на фонтані, звучали ті слова дещо інакше: «Султан монети роздає!»
Міщани, сповнені радості та гордості, купці, в яких під одягом були пришиті гамани з грошима, торгівці печінкою з жердинами, на яких висіли шматки м’яса, що за ними бігали бездомні коти, суфії з дев’яносто дев’ятьма іменами Бога на вустах, писарі з ляпками чорнила на пальцях, жебраки з посудинами для милостині на шиях, кишенькові злодії з руками, прудкими, мов білки, здивовані мандрівники із Франґістану,[41] венеційські шпигуни з медовою мовою й хитрими посмішками – усі присунулися ближче, охочі подивитися на переможців.
Невдовзі у браму в’їхала верхи добірна султанська гвардія у всій парадній формі, кавалькада вишуканою риссю рухалася вулицею, обсадженою акаціями. За нею на чистокровному арабському скакуні в лазуровому каптані й такому високому тюрбані, що лелека, пролітаючи вгорі, міг би забажати намостити там гніздо, їхав сам Сулейман Пишний. Натовп ахнув і вибухнув молитвами та похвалою. У повітрі закружляли трояндові пелюстки, які розкидали з верхніх вікон і балконів.
Далі з’явилися лави солдатів у броні – хтось їхав верхи, хтось вів коня за вуздечку, а за ними простували слон і його погонич. Спочатку Джахану було сказано сидіти на шиї слона, а в ховду посадити агу яничарів. Однак варто було слонові зробити кілька кроків, як ага посірів на лиці й попросив, щоб його випустили. Хоч як цей чоловік звик до всіляких випробувань, але хитавиця на слоні для османського воєводи виявилася занадто сильною. Тож Джахан сам зручно всівся у ховді – як царевич, що з довгого вигнання повертається додому. Його сповнювало на диво солодке відчуття. Уперше за багато днів він забув про поле битви, а сморід смерті вивітрився з його шкіри.
Невдовзі стало помітно, що в центрі загальної уваги опинився білий слон. Ніхто, крім султана, не отримував стільки оплесків і захвату. Люди звідусюди показували на Чоту, махали,