дешифрувальницю. Якусь хвилину тому він прослухав її телефонне повідомлення, і що більше він прокручував його в пам’яті, то більше переконувався, що вона говорила серйозно. Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно прослухайте його. Ви зараз у небезпеці. Тримайтеся до мене… Ленґдон вирішив робити саме так, як радила Софі.
– Я хотіла попередити вас, мсьє Ленґдон, – почала вона, переводячи подих, – що ви sous surveillance cachée. За вами ведеться приховане стеження, – поки вона говорила, її англійська з акцентом відбивалася луною від кахляних стін, надаючи її голосу особливого звучання.
– Але… чому? – спитав Ленґдон. Софі вже пояснила це йому по телефону, але він хотів ще раз почути з її вуст.
– Тому що, – сказала вона, роблячи крок до нього, – Фаш підозрює у скоєнні вбивства саме вас. Гляньте, що у вас у лівій кишені піджака. Там доказ того, що вони стежать за вами.
Ленґдон відчув, що починає розуміти більше. Глянути у власну кишеню? Звучить, як дешевий фокус.
– Зараз.
Приголомшений Ленґдон засунув руку до лівої кишені свого твідового піджака – до тієї, якою ніколи не користувався. Спочатку він там нічого не знайшов, але ось пальці намацали щось незнайоме. Невеличке й тверде. Схопивши крихітний предмет, Ленґдон витяг його і здивовано втупився в нього очима. Це був металевий диск, схожий на кнопку або на батарейку для годинника. Раніше він ніколи не бачив такого.
– Що це?
– Це такий навігатор стеження, – сказала Софі, – який безперервно повідомляє про своє місцезнаходження центральній установці через супутниковий зв’язок. Його розташування можна визначити з точністю до двох футів на всій земній кулі. Вони тримають вас на електронному ланцюгу. Той агент, який забирав вас з готелю, підкинув вам його в кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.
Ленґдон згадав, як усе відбувалося в номері готелю… швидкий душ, як він одягався, а лейтенант поліції чемно тримав його твідовий піджак, поки вони не пішли.
Погляд Софі був переконливий.
– Фаш не знає, що ви знайшли його, – вона зробила паузу, – вони підкинули це вам, бо подумали, що ви можете втекти. Власне, вони очікували, що ви тікатимете; і це посилить їхнє припущення.
– Навіщо мені тікати? – спитав Ленґдон. – Я нічого не робив!
І він сердито рушив до сміттєвого бака, щоб викинути туди «жучок».
– Ні! – зупинила його Софі, схопивши за руку. – Хай він так і буде у вашій кишені. Якщо ви викинете це, то сигнал перестане рухатись і вони знатимуть, що ви його знайшли. Якщо Фаш подумає, що ви це виявили, то він…
Вона не закінчила своєї думки. Замість того вихопила металевий предмет із руки Ленґдона і поклала йому назад у кишеню піджака.
– «Жучок» залишиться у вас. Принаймні зараз.
Ленґдону стало зле.
– З якого дива Фаш вирішив, ніби я вбив Жака Соньєра?
– Був ще один доказ, якого ви не бачили, – обличчя Софі спохмурніло, – ви пригадуєте ті три рядки тексту, які Соньєр написав на підлозі?
Ленґдон кивнув. Слова і числа закарбувалися в його пам’яті.
Софі перейшла на шепіт.
– Був