сказала:
– Ми раді вас вітати у нас! Хочете поселитися?
– Так, – відповів прибулий. – Якщо можна!
– Звичайно. На ваше щастя, сьогодні зранку декілька номерів звільнилися. Через десять-п’ятнадцять хвилин один з них буде у вашому розпорядженні.
– Чудово.
– Вам триста десятий підійде?
– Мені однаково.
Дівчина дістала картку.
– Як вас звати?
– Тед Стрепет.
– Ви не англієць? – здивувалася дівчина.
– Ні, я з України.
– А де це? – зовсім по-дитячому поцікавилася вона. – Росія?
– Ні, але поруч.
– А-а, знаю. Там холодно і білі ведмеді.
– Ні, – заперечив Тед. – Там тепло і бурі ведмеді.
Тим часом праворуч відкрилися двері ліфта і показався чорношкірий носій.
– Номери готові, – сказав він.
– Вам і чекати не прийшлось, – зраділа дівчина. – Ви на скільки до нас?
– Не знаю, – розгублено сказав Тед. – Для початку на тиждень, а потім буде видно.
– Ви оплатите зараз чи потім?
– Давайте зразу ж, а то потім хто знає як буде. Лондон – місто дороге.
Він розплатився, взяв ключ на масивній дерев’яній колодці і в супроводі носія, що ніс його чемодан, піднявся ліфтом на третій поверх.
Носій відкрив двері, заніс чемодан в номер. Тед сунув йому в руку фунтову монету і залишився один.
Розпакування чемодану не зайняло багато часу. Дорогий костюм зайняв своє місце у шафі, яку чомусь поставили у проході. Справа двері вели у ванну кімнату, куди і не забарився завітати Тед.
Через півгодини, вимитий, поголений, мирно попиваючи каву, приготовлену тут же, Тед набрав номер телефону. На тому кінці проводу почувся старечий чоловічий голос.
– «Об’єднання колишніх вояків-українців у Великій Британії» слухає!
– Доброго ранку! – українською мовою сказав Тед. – Вас турбує Теодор Стрепет. Я хотів би зустрітися з вами.
– Ви українець?
– Так. Я тут у справах.
– А що вас цікавить?
– Я хотів би це сказати особисто. Це не телефонна розмова.
На тому кінці помовчали.
– Сьогодні о другій.
– Це для мене прийнятно. О другій я буду у вас.
– Ви знаєте нашу адресу? – поцікавилися на тому кінці.
– Нехай це вас не хвилює.
Тед поклав слухавку. Годинник показував одинадцяту годину. До другої ще досить часу, тим більше, що добиратися до офісу українських ветеранів недовго. Наставивши будильник на першу дня, Тед, стомлений минулою майже безсонною ніччю, заснув.
2
– Прошу, пане Стрепет! Вас чекають.
Тед Стрепет легко підвівся з крісла і пройшов у велику кімнату. Усі стіни були обвішані емблемами, орденами, фотографіями та іконами. Фотографії були здебільшого воєнного часу, лише одиниці – повоєнні. На них молоді хлопці у військових одностроях щасливо усміхалися в об’єктив. Через десятиліття вони