ізних технічних пристроїв, айфонів та снігоочисників, спочивала вона, чекаючи на мене. Тиша.
Нещодавно я спробував переконати моїх трьох доньок, що в тиші приховані всі таємниці світу. Ми саме сиділи разом за кухонним столом, зібравшись на недільний обід. Нині нам нечасто випадає нагода попоїсти разом, адже всі інші дні тижня зазвичай зайняті купою різних справ. Недільні обіди стали єдиним прийомом їжі на тиждень, коли ми всі маємо вільний час, аби просто посидіти й поспілкуватися без зайвого поспіху.
Дівчатка подивилися на мене скептично. Тиша – це ж ніщо, чи не так? Я ще навіть не встиг пояснити, яким чином тиша може бути другом і що вона дорожча за будь-яку із сумочок від Марка Джейкобса, що їх доньки так прагнуть, як їхня думка сформувалася: тишу чудово мати напохваті, коли тобі сумно. Але в усіх інших випадках вона геть ні до чого.
Сидячи там за обіднім столом, я раптом згадав цікавість, яку вони виявляли дітьми. Як їх могло зацікавити, що ховається за дверима. Їхній захват, коли вони дивилися на вимикач і просили мене «відкрити світло».
Запитання й відповіді, запитання й відповіді. Допитливість є самим двигуном життя. Але моїм діточкам уже 13, 16 та 19 років, і цікавляться чимось вони дедалі менше, аж до того рівня, що, коли їх таки щось зацікавить, вони просто витягають свої смартфони й шукають відповідь. Вони все ще допитливі, однак їхні личка стали менш дитячими, більш дорослими, а їхні голівки містять більше амбіцій, аніж запитань. Жодна з них не мала інтересу до обговорення теми тиші, тому, щоб пробудити його, я розповів їм про двох моїх товаришів, котрі якось вирішили піднятися на Еверест.
Рано-вранці вони вийшли з базового табору, проклавши собі маршрут південно-західним схилом гори. Спочатку все було добре, вони обидва дійшли до вершини. Але потім почався сніговий буран. Незабаром вони усвідомили, що ніяк не зможуть спуститися живими. Перший додзвонився по стільниковому телефону своїй вагітній дружині. Разом вони вирішили, як назвати дитину, яку вона носила. А потім він тихо відійшов трохи нижче від вершини. Мій другий товариш не зміг ні з ким зв’язатися перед смертю. Ніхто точно не знає, що сталося на горі в ті години. Через сухий холодний клімат на висоті 8000 метрів над рівнем моря вони обидва були просто висушені морозом. Вони лежали там у тиші, майже такі самі на вигляд, як двадцять два роки тому, коли я бачив їх востаннє.
На цей раз за столом таки запала тиша. Один із наших мобільних просигналив про вхідне повідомлення, але ніхто з нас і не подумав перевірити телефони. Натомість ми заповнили тишу собою.
Невдовзі після того мене запросили виступити в Університеті Сент-Ендрюс у Шотландії. Тему я мав обрати сам. Зазвичай я розповідаю про екстремальні подорожі на край світу, але цього разу мої думки були спрямовані в бік домівки, до того недільного обіду в колі моїх рідних. Тому я зупинився на темі тиші. Я добре підготувався, проте, як це часто зі мною буває, нервувався. Що, як мої розпорошені думки про тишу належать лише до царини недільних обідів, а не до виступів перед студентами? Не те щоб я боявся бути освистаним всі 18 хвилин моєї промови, однак усе ж таки хотів зацікавити студентів темою, яку так близько прийняв до серця.
Я почав свій виступ із хвилини тиші. Чутно було, як муха летить. Усі завмерли. Протягом наступних 17 хвилин я говорив про тишу навколо нас, але розповів також про дещо ще важливіше, як на мене, – тишу всередині нас. Студенти сиділи мовчки та уважно слухали. Здавалося, їм уже давно бракувало тиші.
Того самого вечора я пішов із кількома з них до кнайпи. Коли ми сиділи там на протязі біля входу, з великим кухлем пива кожний, це дуже нагадувало мої власні студентські дні в Кембриджі. Щирі, допитливі люди, тепла атмосфера, цікаві розмови. Студенти хотіли почути відповіді на три запитання: «Що таке тиша? У чому вона? Чому нині вона важливіша, ніж будь-коли раніше?»
Той вечір багато для мене значив, і не лише через добру компанію. Завдяки студентам я раптом усвідомив, як мало розумів до того. Повернувшись додому, я не міг позбутися думки про ті три запитання. Вони стали для мене якоюсь марою. Тепер я щовечора сидів, обдумуючи їх із різних боків та шукаючи на них відповіді сам. Я почав писати, думати, читати та дослухатися до себе більше, ніж будь-хто.
Урешті я зробив тридцять три спроби відповісти них.
II
1
Для дослідника багато речей зводяться до цікавості. Це одна з найчистіших форм радості, яку я тільки можу собі уявити. Я насолоджуюся цим відчуттям. Я часто відчуваю цікавість. Це відбувається майже повсякчас: коли подорожую, читаю щось цікаве, знайомлюся з новими людьми, коли сідаю писати, або щоразу, коли відчуваю, як б’ється моє серце, чи спостерігаю схід сонця. Цікавість є однією з найпотужніших сил, з якими ми народжуємося. На моє глибоке переконання, вона також є однією з найчудовіших здібностей, якими ми володіємо. І не лише для дослідника, такого як я. Вона має таку саму велику цінність для батька чи для видавця. Мені вона подобається. Якби ще від неї нічого не відволікало…
Учені вміють докопуватися до істини. Я б теж так хотів, але цей шлях просто