.

«Делавар» заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати біля виводка. І це наводило на думку, що перша молодість катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. І цей «наштукатурений» пенсіонер давно благав хазяїна замінити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. І «Делавар» пришвартувався до пірса, доволі довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останніми йшли Лисиця і Тейлор.

      – То ось який ти, Авгі? – перекидаючи валізу з лівої у праву, мовив Богдан і продовжив обводити поглядом «ділянку землі, з усіх боків оточену водою», що нависала над причалом. – До речі, «Авгі» – грецькою «зоря».

      – Симпатична назва, – замріяно оцінив поет. – Утім, її ще потрібно виправдати. Поживемо на цьому «космічному тілі» – побачимо.

      – А ви не зауважили, що пансіонат називається «Прерія», катер – «Делавар». Нетутешня екзотика. Чи не забагато індіанських мотивів? – Таємничість без дозволу застрибнула до Лисициних інтонацій. Без розгону. І жердини.

      Містер Тейлор зупинився, поставивши валізу, і поправив окуляри.

      – Щиро кажучи, – мовив він, – радий, що доля послала у нові знайомці саме вас. З вами легко. Весело. І – цікаво… Ні, доведеться-таки облишити поезію і взятися до романів. Детективних. Присягаюсь, що з вами у ролі головного героя вони б мали шалений успіх. Уявіть: автор – англієць, детектив – українець, місце дії – острів посеред Егейського моря… Підступний злочинець, убивство, підозра, захопливі версії, гострі моменти, непередбачувані перипетії, розслідування заходить у глухий кут і раптом – детектив чітко розкладає потасовану колоду фактів масть до масті… Та в кого не перехопить дух від усього цього? Ну як?

      – Жартуйте-жартуйте, – усміхнувся Богдан. – Але в жарті жарту небагато.

      – Вам не до душі пропозиція? – здивувався Тейлор.

      – Чому ж? До душі, – стенув плечима Лисиця. – Навіть до тіла.

      – Отож… – закивав поет. – Щоправда, у нашому випадку – все жарт.

      – Це точно… Але я знову про екзотику. Хочете парі?

      – На яких умовах? – загорівся Тейлор.

      – Отже, ви не проти, – зрадів Богдан. – Чудово. – Він прихилився до поета й далі повів майже пошепки: – Берусь стверджувати, що власники пансіонату або індіанці, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад «версією», щоб знову не насмішити.

      – Ваша ставка? – Тейлор економив слова.

      – Стривайте, – розпалювався Богдан. – Зробімо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви – мою. Згода?

      – Гаразд, – без вагань погодився поет.

      – Грандіозно, – зацвів азартом Лисиця. – Але дозвольте маленьку передмову. Річ у тім, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу більше: та любов уже переросла в приємну патологію. Особливо ж – із горіхами та шоколадом. Тож ваша ставка – тринадцять порцій морозива.

      – Добре. – Поет знову не вагався. – Тільки чому саме тринадцять?

      – Знаєте, – задумливо почав Богдан, – не хочу здатись неоригінальним, але це моє найщасливіше