в гуртожиток відчинились, і в їх прорізі з’явилось червоне обличчя і руда шевелюра, яка облямовувала лисину. Саша обвів очами присутніх і затримав погляд на столі. Не побачивши горілки, він захлопнув двері.
– Пішов кола робити, – невдоволено сказав Міша. – Зараз бігатиме селищем, шукатиме горілку.
Нарешті хлопці, які готували печеня, внесли доволі великий, принаймні на цебро, закопчений казан. Печеня робили на літній пічці, складеній метрах в п’ятдесяти від будинку. Паливом був саксаул, який привозили машиною з Туркменії. Його покручені стовбури не піддавались сокирі, але розлітались на шматки від удару об камінь.
Усі пожвавішали, почали сідати за стіл. Міша розлив вино в склянки.
– Вип’ємо за нового колегу, за старшого геолога Володю. Ви усі його ще мало знаєте, але у нього вже є успіхи на пошуках родовищ, недарма його до нас прислало керівництво Об’єднання. Сподіваємось, – повернувся він до Володі, – що з твоєю допомогою ми знайдемо родовище в чорних сланцях пустелі Кизилкум.
– Ура, – відповів Володя, усі посміхнулися і випили вино, а Люда, на його подив, навіть зааплодувала.
– Не обертатимемо вечерю у виробничі збори, – Міша поліз в казан і наклав собі печеня у великий алюмінієвий полумисок. – Їжте зайців, пийте вино.
Проте розмови увесь час повертались до якихось виробничих питань, про які Володя поки що не знав.
– Краще заспіваймо, – Людин чоловік потягнувся за гітарою.
Тоді в моді були пісні Висоцького, Окуджави, Клячкіна, Розенбаума. Співали і геологічні пісні, «гімн» географів – «Кто бывал в экспедициях, тот поет этот гимн, мы его по традиции называем своим…». Як і в Казахстані, де Володя був на інститутських практиках, тут усі з піднесенням співали «Дом родимый свой у Москвы-реки мы оставили навсегда, чтобы здесь, в степи, встали фабрики, встали новые города…», хоч москвичів серед них не було. Нові міста і селища, дійсно, вставали в пустелі Кизилкум – Учкудук, Зарафшан, Мурунтау, Навоі. Пустелю прорізали залізниця, а потім і бетонка, лінії високовольтних електропередач, магістральний водопровід великого діаметру від Амудар’ї.
За вікнами почало світати, вже чотири години, але спати ніхто не хотів. Наспівались, нарозмовлялись, час по домівках. Вмиватись, голитись, пити чай, збиратись на ділянки.
Володі, як старшому геологу на буровій ділянці, були підлеглими дві жінки-інженери, одна з них – дружина начальника експедиції, вона відповідала за документацію керну і складання геологічних розрізів по свердловинах, а інша – неосяжних розмірів, з задишкою, мабуть, хвора на діабет. Вона відповідала за документацію канав, але завдяки розмірам не могла влізти в канаву, сиділа, переважно, в камеральці і щось писала, час від часу задумливо дивлячись у далечінь. Одного разу хтось з техніків, коли жінка терміново вийшла, схопив листок, на якому вона писала, і вголос прочитав еротичні вірші, присвячені молодому геологу – казаху, якого надіслали працювати в експедицію. Володя не знав про це, тому йому самому доводилось їздити