вулиці. Від цих, що їздять.
– А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.
– Ні, – Гарольд рішуче похитав головою. – Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.
– Парк?
– Ну, так. Ходімо. Погода гарна.
– Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пішли.
На виході з двору мене наздогнав Макс.
– Ліно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.
Я підійшла:
– Чого тобі?
Макс нервував:
– Хто це?
– Мій друг.
– Куди ти з ним ідеш?
– А тобі що?
– Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!
Я примружила очі:
– Ти мене що, виховувати зібрався?
– З глузду з’їхала… – сказав Макс вражено. – Звідки ти його знаєш?
– Я з ним билася пліч-о-пліч, – сказала я сухо. – Він мені не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла – можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?
Я пішла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?
Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.
– Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?
Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсім недавно я, як маг дороги, захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. (Щоправда, каша трішечки підгоріла.)
– Чудово… Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу наїхало – тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати – у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…
Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ – чарівна оболонка звичних предметів.
– Принцесам побудували Храм Обіцянки. Туди люди юрмами сунуть – подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала – розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?
– Та скільки ж їм років? – запитала я непевно. – Двадцять з маленьким хвостиком?
– Ну то й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса, приміром, побачить мишеня, злякається – волосок і посивіє…
Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запиленому парку. В брудному озерці юрмилися качки – вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.
– Слухай, – поцікавилася я роздумливо. – А… з кимось іншим їм можна одружитися?
– Та тих женихів – хоч греблю гати… – Гарольд дивився на качок. –