природи»!)
Шкода, що ставок у нашому парку маленький, брудний і мілкий. Якби він був трішки більший і глибший – булькнула б туди з головою – і квит. Сама думка про те, що треба тепер іти додому, і завтра буде новий день, а потім ще, і ціла низка днів… А Оберон, якого я любила й за якого боролася, просто випер мене з Королівства… Сама ця думка може кого завгодно розчавити.
Качки наїлися й пішли.
Сонце спускалося дедалі нижче. Стало прохолодно. Я застебнула куртку, насунула на чоло каптур. Незабаром зовсім стемніє… Мама з малими, напевно, уже повернулися додому. Побачила, що мене немає, і лається. Каже вітчимові, що я невідомо де швендяю й відбилася від рук. А якщо не прийду до дев’ятої – вона шаленітиме від хвилювання…
У мене є телефонна картка. Можна піти на зупинку й подзвонити.
А потім що? Повертатися й сидіти на лавці до ранку? Мало хто в цьому парку ночує…
Іти додому? Тоскно, якщо чесно. Нікого не хочеться бачити.
А може, і не було нічого? Не приходив до мене Гарольд, не забирав до Королівства? Незабаром травень, а там літо, канікули…
Засвітилися ліхтарі над ставком. У напівтемряві не видно пластмасових стаканчиків, що плавають біля берега, і розбитих пляшок у заростях очерету. Вогні красиво віддзеркалюються у воді – можна уявити, що ставок чистий, і берег чистий, і взагалі нічого поганого в житті не сталося…
На поверхню ставка впала тінь. Двоє хлопців ішли вглиб парку від зупинки – двоє підлітків дорослих, неохайних, якихось дивних хлопців. Я підвелася з лавки – мені що, чекати, коли вони підійдуть ближче?
– Агов, мала!
Я глянула праворуч, ліворуч… Майже зовсім стемніло. І навкруги, як на зло, ні душі. Була б я магом дороги з бойовим посохом у руках – чи злякалася б хоч на хвилину?
Але я була звичайним дівчиськом і тому швидко пішла по алеї геть.
Хлопці заіржали. Може, вони сміялися через якісь свої розмови, але мені здавалось, що регочуть з мене. І додали ходи не випадково – женуться. А доріжка веде в тупик… Тобто веде вона до дитячого атракціону «Автодром», але він у будні не працює.
Я йшла все швидше, а тоді побігла. Рюкзак важко підстрибував на плечі. Мимо мелькали кущі, дерева, лави. Це було, як страшний сон якогось зайця – він біжить, рятуючи життя, а за ним – собаки…
За спиною вже захлинались від реготу. Ноги в хлопців були набагато довші за мої.
Я ледь не налетіла на залізні ворота – другий вихід з парку. Ворота завжди зачинені. Висячий замок намертво проіржавів. Праворуч – стіна «Автодрому». Ліворуч – схил, колючі кущі, унизу ще одне озерце…
Задихаючись, я перемахнула через кущі. Тут, у хащах, ще не виросла трава, і ноги мої відразу заковзали по мокрій землі й глині. Я перечепилась і покотилася, як мішок, униз, у брудний, укритий піною ставок.
Біля самої води падіння загальмувалося: мене вхопили за комір. Затріщало щось. Я рвонулась, ладна битися не на життя, а на смерть. Хлопці перегукувалися і лаялись десь нагорі, віддалік. А хто ж цей новий ворог?!
Ладна вже заверещати, я подивилася вгору: наді мною нависало чиєсь