свою наречену.
Ґеорґа вразило, якою темною була батькова кімната навіть такого сонячного ранку. Таку густу тінь відкидав, мабуть, мур, який височів по той бік вузенького дворика. Батько сидів біля вікна у кутку, прикрашеному різноманітними предметами, які викликали спогади про матір, і читав газету, яку тримав перед очима трохи боком, намагаючись таким чином відкоригувати якусь проблему із зором. На столі стояли рештки сніданку, з якого було спожито небагато.
– О, це ти, Ґеорґе! – сказав батько і підхопився назустріч синові. Його важкий халат розкрився під час ходи і поли затріпотіли, мов на вітрі.
«Мій батько – все ще велетень», – подумки сказав собі Ґеорґ.
– Тут нестерпно темно, – сказав він уголос.
– Так, справді темно, – погодився батько.
– А ти ще й зачинив вікно?
– Мені так більше подобається.
– Надворі дуже тепло, – додав Ґеорґ, ніби навздогін уже сказаному раніше, і сів.
Батько прибрав посуд, поставивши його на креденс.
– Я взагалі-то лише хотів сказати тобі, – продовжив Ґеорґ, неуважно стежачи за рухами батька, – що я повідомив про свої заручини у Петербург, – він витяг із кишені кутик листа, а потім знову дав йому опуститися всередину.
– У Петербург? – запитав батько.
– Моєму другові, – сказав Ґеорґ і зазирнув батькові в очі.
«На роботі він зовсім інший, – подумав Ґеорґ. – А тут сидить прямо і схрещує руки на грудях».
– Так. Твоєму другові, – з притиском повторив батько.
– Ти ж знаєш, батьку, що я спершу хотів промовчати про свої заручини. З міркувань тактовності, і лише через це. Ти ж сам знаєш, що мій друг має непростий характер. Я сказав собі тоді, що він може довідатися від когось іншого про мої заручини, хоча це і малоймовірно, враховуючи його самітницький спосіб життя. Такому я не можу запобігти, але від мене він про це не довідається.
– А тепер ти передумав? – запитав батько, поклав велику газету на підвіконня, а на газету – окуляри, які прикрив долонею.
– Так, тепер я передумав. Я вирішив, що коли він мій добрий друг, то мої щасливі заручини повинні і для нього стати щастям. І тому я більше не зволікатиму з тим, щоб повідомити йому. Але перед тим, як відправити листа, я ще хотів сказати про це тобі.
– Ґеорґе, – сказав батько і розтягнув у посмішці беззубого рота. – Послухай! Ти прийшов із цим до мене, щоб порадитися. Це, безумовно, робить тобі честь. Але все це нічого не варте, навіть ще менше, ніж нічого, якщо ти зараз не скажеш мені всю правду. Я не хочу торкатися речей, які тут ні до чого. Відколи померла наша дорога матуся, сталося чимало неприємного. Можливо, і для цього настане час, і, можливо, навіть швидше, ніж ми думаємо. Дещо проходить повз мою увагу в роботі, і ніхто від мене цього не приховує – а я і не збираюся робити вигляд, ніби це від мене приховують, – я вже не маю достатньо сили, моя пам’ять слабшає, я вже не можу встежити за всім. Так діється не тільки через речі об’єктивні, але і