голову руками, почав роздумувати над тим, що має чинити далі. Чіткого плану він не мав, напевне знаючи лиш одне – з доброї волі ніколи не потрапить до рук переслідувачів. І якщо буде потрібно, захищатиметься до останнього. Втім, що до захисту, не все так безхмарно – Дмитро раптом пригадав, що у його пістолеті залишився усього один набій. Він встав і закинув на плече рюкзак. Очевидно, ті люди якимось чином відчували його приблизне місцезнаходження. Як тоді казав у бістро легіонер? Щось на зразок: «Їм буде важче за нами стежити, але це не надовго…» Схоже, він мав рацію. Ось чому потрібно було рухатись, не залишаючись на одному місці. А заразом і відшукати щось таке, чим можна захистити себе у разі нападу. І таку річ ліпше за все варто пошукати у місці, де її багато, і яке є у кожному сучасному місті. Тобто у поліційному відділку.
Подорож вулицями Запоріжжя зайняла не менше години. Іти доводилось навмання, уникаючи відкритих і яскраво освітлених місць. За цей час Дмитро відшукав кілька салонів краси, десяток продовольчих крамниць і навіть районну державну адміністрацію, доки нарешті не помітив будівлю за високим бетонним парканом. Біля будівлі стояли кілька патрульних «тойот», привітно підморгуючи блакитними вогниками. Усі патрульні машини, звісно, були пустими. Про всяк випадок Дмитро оглянув їх і у двох знайшов ключі, вставлені у замок запалювання. Це так, про всяк випадок. Для себе він вирішив, що певний час рухатиметься на своїх двох, привертаючи якомога менше уваги.
Приміщення поліцейського відділку виглядало так, як має виглядати середньостатистичне кубло охоронців правопорядку. Невисокий, оздоблений пластиковим профілем ґанок, металеві двері, вікна з ґратами. У фойє, вздовж стіни, ряд крісел з відкидними кришками. Такі крісла можна побачити лише у подібних місцях – чорні, подряпані і рипучі. Від коридору, який проходив повз віконце чергового і вів в глиб будівлі, фойє відділяв невисокий бар’єр з полірованих сталевих труб і влаштований у ньому турнікет. Одна з ламп у коридорі помітно мерехтіла, примушуючи предмети інтер’єру немов рухатись у дивному, позбавленому ритму танку. Скоріше для очищення сумління, аніж сподіваючись зустріти тут когось, Дмитро покликав:
– Агов, поліціє!
Тиша. Дмитро рішуче крутнув турнікет і попрямував до кімнати чергового, сподіваючись там знайти зброярню.
Через п’ять хвилин, закинувши на плече брезентовий ремінь автомата і розпихавши по кишенях куртки запасні магазини, він крокував у напрямку багатоповерхового будинку, що височів неподалік. Дмитро вже зрозумів, що не знайде тут того, по що приїхав. Якщо люди зникли й не в усьому світі, в межах досяжності їх не було напевне. Крім того, на хвості у нього все ще перебували агенти таємничого КВТП, і мету їхньої подорожі він з’ясовувати не збирався. Але й повертатись додому зараз не міг. Втома, яка охопила його своїми сонливими обіймами, не дивлячись на те, що годинник так і не показав двадцять третьої двадцять один, примушувала знайти захищене місце і відпочити. Дмитро все ще сторожко озирався, перевіряючи,