з круглою бритою головою і маленькими каламутними очима людина.
Софія по дорозі до Парижа багато чула про Каліостро. Його ім’я вимовляли на поштових станціях, у тавернах, у бідних родинах і в аристократичних салонах. Образ людини, яка володіє надприродною силою, склався в її уяві ще до того, як ступила на французьку землю.
Коли Шуазель Гуф’є сказав їй, що має намір познайомити з якоюсь знаменитістю, вона гадала, що дипломат має на увазі брата короля. Графа Прованського – славного красеня, який під час прийому в Людовіка XVI не зводив з неї очей. Та коли опинилася в тісному приміщенні Східної башти, назустріч підвелася незнайома людина. Чемно вклонившись, вона мовчки показала Софії на крісло, що стояло біля столу навпроти. Мовчанка тривала недовго. Її порушила Софія:
– Я прийшла на ваше запрошення, пане. Хто ви?
Незнайомець повільно сів у крісло і глухим, наче з могили, голосом відповів:
– Я – втілення вічності. Вічна людина.
Грекиня пильно глянула на незнайомця і спитала:
– Ви – граф Каліостро?
– Не помилилися, пані. Я – Каліостро. А це моя тінь, – показав на сонного Дієго й усміхнувся. Та усмішка не відбилася в його очах, вона лише ковзнула по обличчю, а погляд залишився незворушливим і суворим.
Каліостро присунувся з кріслом ближче до Софії, обіперся ліктями на стіл і затулив долонями обличчя. Крізь щілини між пальцями на жінку зиркали демонські очі. Вона здригнулася.
– У вас задушно й тісно. Я знемагаю тут, – поскаржилась і замахала віялом.
Каліостро гучно вдихнув повітря і, видихаючи, повільно став розводити руки. Довгі, кістляві пальці пропливли перед Софіїним обличчям. Вона відчула, що стіни почали розходитися. Тісна кімната враз перетворилася на простору залу. З високих стрілчастих вікон, що сягали аж до стелі, потягнуло приємною прохолодою. Дихати стало легше, але від того, що коїлося з приміщенням, їй стало моторошно, в голові злегка запаморочилося.
– Годі! Годі! – розгублено замахала руками Софія.
– Я задовольнив ваше бажання. Вам було тісно й задушно. Хіба не так? А для такої красуні, як ви, чого не зробиш? Це дрібниця, пані. Ви варті більших чудес… Чи чули ви про мене до цього вечора, красуне? – спитав Каліостро.
– Так. Ваше ім’я тепер відоме всій Європі.
– Тільки тепер? Кхе! Мене знали ще ваші далекі предки.
– Невже?..
– Не дивуйтесь. Я – втілення часу і простору, свідок усього, що було, починаючи з тої миті, як земля стала землею, небо – небом, а людина – людиною. У мене як на долоні доля кожного, хто прийшов у цей світ. Мені дано бачити наскрізь усіх – великих і нікчемних, бідних і багатих, віруючих і безвірників, святих і грішних. Я знався з тими, хто стрясав світ, бачу тих, хто стрясатиме його в майбутньому…
– Так, так! – несподівано обізвався масноголовий Дієго і закліпав на Софію маленькими каламутними очима. – Поважний граф знався з найсильнішими світу цього, навіть з Юлієм Цезарем.
– З римським імператором? –